15 липня в Україні відзначають День українських миротворців. Пропонуємо вам історію одного з них – лейтенанта поліції, працівника ЛьвДУВС Андрія Чопика. У 23 роки він став учасником миротворчої місії в Косово. Двічі вирушав туди у складі українського національного контингенту. Також був миротворцем в Іраку.
– Чим Ви займалися до того, як стати миротворцем?
– Служив у Національній гвардії України в тогочасному Дніпропетровську (зараз – місто Дніпро). Після того в мене була звичайна цивільна робота. Одного разу знайомий розповів, що існує такий підрозділ як українсько-польський миротворчий батальйон. Запропонував там служити. Відтоді й почалася моя військова кар'єра.
– До якої діяльності Ви залучені зараз?
– Нині я викладаю вогневу підготовку, а також є інструктором з миротворчої тематики й завідувачем відділення забезпечення діяльності та організації служби навчально-тренувального відділу «Верещиця» ЛьвДУВС. Не забуваю і про вдосконалення й рух, бо все довкола змінюється та, як кажуть, потрібно йти в ногу з часом.
– Що спонукало взяти участь у місіях?
– Внутрішнє відчуття - прагнення зберігати мир у світі та захищати тих, кого позбавили безпеки й мирного життя на їхніх територіях. Звісно, я набув під час місій і великого досвіду як військовий. Зважмо й на те, що учасник миротворчої місії у складі свого підрозділу потрапляє до іншої держави, часто - на інший континент. А це вже простір дуже відмінний від того, до якого звик, від твого рідного. Наприклад, у Косово ми перебували у гірській місцевості. Це зовсім інакший ландшафт. Потрібно по-іншому орієнтуватися, мислити та відповідно діяти.
– Перед початком будь-якої операції з підтримання миру й безпеки для учасників передбачена тривала багатоетапна підготовка. Які навчання були у Вас?
– Певний досвід у мене вже був, оскільки я проходив півторарічну строкову службу. Перш ніж потрапити до українсько-польського батальйону, обов'язково потрібно було пройти таку підготовку, що тривала вісім місяців. Тобто фізичну, стройову, тактичну. Також налаштуватися морально. Зважаючи на те, що миротворча місія передбачає виконання багатьох завдань, наприклад, патрулювання, конвоювання, охорону важливих об'єктів, спостереження, тому тренування повинні бути багатоаспектними. Крім того, деякі завдання перетиналися з тими, які зазвичай виконують поліцейські.
– Окрім усього згаданого, які якості вважаєте обов'язковими для воїна-миротворця?
– Для миротворців вкрай важливі розважливість та неупередженість. Цим слід керуватися. Далі, напевне, спокійна вдача, бо імпульсивні дії в екстремальних обставинах точно не приведуть ні до чого доброго.
– З огляду на відмінність культур, мов, численні ризики, стресові обставини, пристосування, напевне, потребувало надзусиль?
– Звичайно, така складність стосується усього: менталітету, мови, релігії. Сербська культура та мова, наприклад, мають чимало подібності з нашими, українськими. Слова та фрази сербів були зрозумілими, можна без зусиль збагнути про що йдеться. А от з албанцями спілкуватися було важче, оскільки ми зовсім не знали мови, тож у цьому допомагали перекладачі.
– Можете розповісти про випадок, що найбільше закарбувався у пам'яті?
– Був 2004 рік, миротворча операція у Косово. Як усі знають, сторони конфлікту – албанці та серби. Пригадую інцидент у Косовській Митровиці, який трапився, найімовірніше, на релігійній основі. Чотирьох дітей кинули до річки, вижила тільки одна. Тоді у регіоні почалися сильні заворушення й наш підрозділ підняли по тривозі. Основне, що ми повинні були робити – посилено охороняти околиці, оберігати населення від таких випадків, контролювати ситуацію, аби ніхто не постраждав. Й берегти також і власні життя.
– Ви казали, що дуже змінилися завдяки участі в місіях…
– Звичайно. Це не таємниця, що така діяльність дуже загартовує і тіло, й дух. По-перше, навантаження досить великі: часто нести службу треба було годинами за низьких температур і на різних висотах. Це у Косово. Якщо ж згадати місію в Іраку, то спека могла досягати позначки 70 градусів. І на такій «розжареній» місцевості ми мусили вистояти приблизно шість годин. По-друге, змінилися погляди. У таких реаліях чи не найкраще вдається формувати внутрішню стійкість. Тоді я бачив багато руїн, але ніколи не міг уявити, що щось подібне може статися у моїй державі.
– Що додавало наснаги у найважчі миті?
– Усвідомлення, що ти пліч-о-пліч зі своїми побратимами, однодумцями, у дружньому великому колективі. Ми могли розуміти один одного навіть без слів, бо одного погляду достатньо, щоби збагнути, яким має бути твій наступний крок. Це те, що було важливим у всі часи. Ось і зараз найголовніше: ми пізнаємо по-справжньому, що таке згуртованість під час війни.
– Часто можна почути, що миротворець – це не лише воїн, але й насамперед дипломат та психолог. Погоджуєтеся?
– Так. Адже загострити будь-яку ситуацію можна одним словом, як і навпаки – зарадити та вберегти від невиправного. Й особливо небезпечно, коли від одного слова, часто необережного, може залежати чиясь безпека. Тоді, у складі місій, я був сержантом, рядовим, мав добре виконувати певні обов'язки. Але й завжди пам'ятав, що все, що говорю, має бути коректним, аби місцеві не сприймали якихось моїх слів, як агресію. Завдання миротворця – залагодити конфлікт, а для цього треба бути хорошим перемовником, розумітися на психології та поведінкових аспектах. У межах кожної національної культури ці речі можуть сильно відрізнятися. Адже те, що є нормальним і звичайним для українця, у представників іншої нації може викликати питання чи суперечити їхнім поглядам.
– Як вважаєте, чи можна розглядати варіант введення в Україну миротворців НАТО? Нещодавно Польща робила такі пропозиції. Як миротворча місія могла би вплинути на перебіг сучасної війни?
– Повернімося до 2014 року, коли у планах було відведення військ та створення буферної зони на території Донецької та Луганської областей із залученням миротворців. Тоді це вбачалося можливим, як поступовий процес. Тепер триває повномасштабна війна, тому я взагалі не розглядаю такого варіанту. На мою думку, це може спричинити «замороження конфлікту».
– Що для Вас «мир»?
– У кожного власне тлумачення… Це спокій, стабільність для громадян, добробут, усмішки на обличчях дітей, які бавляться на майданчику погожого дня. Ось попередній досвід такий, що коли почалася пандемія COVID-19, усі почали посилено дбати про здоров'я, краще, ніж робили це раніше. Коли ж нас торкнулася війна, ми згадуємо, яким неоціненним є мир. Коли ми втратили спокій, почали цінувати його, мабуть, як ніколи досі.
Довідково:
Андрія Чопика неодноразово відзначали за сумлінне виконання миротворчих завдань та високу військову дисципліну. Лейтенанта поліції нагородили медаллю та орденом НАТО, грамотою та пам'ятним нагрудним знаком Міністерства оборони України «Воїн-миротворець», а також відомчою заохочувальною відзнакою МВС України.
