Віртуальні книжкові виставки

«Книга-мандрівка. Україна» — це 1200 непересічних фактів про Україну та українців. Ми відшукали не лише найдивовижніше, але й найважливіше, що варто знати про Україну: унікальні місця, де слід побувати, культурні здобутки, видатних особистостей та поворотні моменти, що вплинули на хід історії та життя кожного українця. Ця книга створена з відкриттів, і ми сподіваємося, що з нею ви зможете поглянути на Україну по-новому. Це видання — не лише для дорослих, але й для родинного читання з дітьми, для українців і всіх, хто хоче дізнатися більше про нашу країну.

"Україна: масштаб 1:1" — це неабияка подорож країною в унікальному форматі, де автор Олег Криштопа переказує історії та розповідає про різноманіття України, допомагаючи читачеві побачити кожен її закуток безпосередньо. Сюжет книги вразить не лише описом різноманітних місць та природних красивих куточків усієї України, але й глибоким розумінням особливостей кожного регіону.

Пропоноване альбомне видання — чудовий подарунок тим, хто хоче якнайбільше довідатися про велике минуле України та її яскраве сьогодення, про багату колекцію культурних пам’ятників і мальовничих пам’яток природи. У книзі представлено близько 400 об’єктів, що мають історичну й культурну цінність. Унікальні авторські фотографії, підготовлений висококласними фахівцями текст українською та англійською мовами роблять видання цікавим як для жителів країни, так і для іноземних громадян, що бажають познайомитися з Україною.

Перші поселення людей на території сучасного Сімферополя з’явилися ще в доісторичну епоху. Найвідомішим попередником міста є Неаполь-Скіфський – столиця пізньоскіфської держави ІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н.е. Неаполь страждав від спустошливих набігів готів, гунів, аланів і, вірогідно, був знищений готами в ІІІ ст. н.е. Руїни Неаполя-Скіфського знаходяться в Петрівській балці на лівому березі річки Салгир. Головним елементом міста є прямокутна кам’яна будівля на вершині. Припускають, що це мавзолей. Інші будівлі скіфського міста розібрали російські поселенці для будівництва перших будинків в Сімферополі. Середньовіччя не залишило по собі великих міських поселень на території Сімферополя,а в період панування Золотої Орди тут існувало поселення Керменчик («маленька фортеця»). Кін. XV – поч. XVI ст. залишає перші відомості про невеличке татарське поселення Акмесджит (або Акмечет, Ак-Мечеть, Акмечит), що в перекладі означає «Біла мечеть». Це містечко було резиденцією калги – першої посадової особи після хана в ієрархії Кримського ханства. Палац знаходився на території теперішнього парку «Салгірка». Тутешні квартали з типовими для східних міст вузькими, кривими і короткими вуличками називають Старим містом. Після захоплення Криму російською імперією в лютому 1784 р. Катерина ІІ підписала наказ про створення Таврійської області, а генерал-губернатор Г.О. Потьомкін подав імператриці проект адміністративного устрою області з центром у новому місті ,яке буде назване Сімферополем за пропозицією вченого і громадського діяча Є. Булгаріса. Назва Сімферополь в перекладі з грецької означає «місто користі», «місто-збирач», а в перекладі з кримськотатарської мови – «біла мечеть». 8 лютого 1784 р. вважають офіційною датою заснування міста. Павло І повернув місту назву Ак-Мечеть, однак вже на початку правління Олександра І офіційно було затверджено назву Сімферополь. Але протягом XIX ст. на картах та в офіційних документах використовували обидві назви міста. 24 квітня 1918 р. Сімферополь здобула Кримська група Армії УНР. В цей час в місті розмістилися більшовицькі та білі уряди, які швидко заміняли один одного, а 18 жовтня 1921 р. Сімферополь став столицею Кримскої АССР. Друга Світова війна завдала значної шкоди місту. Було зруйновано сотні підприємств та будинків. Визволення прийшло 13 квітня 1944 р., але довгоочікуваного миру не принесло. Весною-влітку 1944 р. змучене війною кримськотатарське, грецьке, болгарське,вірменське, німецьке та караїмське населення було депортовано з Криму і розселено по всій території СРСР. В 1945 р. Сімферополь став центром Кримської області РРФСР, яка в 1954 р. була передана УРСР. З 1991 р. Сімферополь отримав статус адміністративного центру Кримської АРСР та повернув статус столиці,а з 1995 р. – адміністративний центр АР Крим.
25 лютого 2014 року будівлю Верховної Ради Автономної Республіки Крим у Сімферополі пікетували близько 400 проросійськи налаштованих людей. Вони вимагали зняти державну символіку України, а ще – провести позачергову сесію, на якій прийняти рішення про референдум за незалежність Криму. 26 лютого 2014 року – початок окупації Криму. Під стінами кримського парламенту відбувся масштабний мітинг на підтримку територіальної цілісності України. На заклик Меджлісу кримськотатарського народу до заходу долучилися тисячі активістів і небайдужих громадян. Дії російських та окремих кримських депутатів, їхня співпраця з незаконними парамілітарними формуваннями свідчили про підготовку до захоплення півострова росією. Проте того дня у мирний спосіб кримчанам вдалося не допустити позачергового засідання парламенту та перегляду статусу автономної республіки у складі України. 27 лютого, о 5-й ранку до парламенту та уряду Криму ввійшли регулярні військові формування РФ і захопили будівлі. 28 лютого Верховна Рада Криму під «наглядом» військовослужбовців зс рф проголосувала за проведення референдуму про статус Криму. Того ж дня російські підрозділи почали блокувати українські військові частини та об’єкти на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини. 16 березня 2014 року відбувся псевдореферендум про статус Криму. Цей захід, зрежисований Росією, бойкотували кримські татари та інші проукраїнськи налаштовані жителі півострова. 25 березня росіяни захопили останню військову частину, що тримала український прапор у Криму – морський тральник «Черкаси» ВМС України. Обороні останнього українського корабля в Криму присвячений фільм Тимура Ященка «Черкаси». Відтоді триває незаконна анексія й тимчасова окупація півострова росією. Після встановлення контролю над Кримом окупаційна влада розпочала незаконні, політично вмотивовані переслідування громадських активістів. Однією з перших і показових стала «справа 26 лютого». У 2020 році Президент України видав Указ №58/2020, яким встановив 26 лютого День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

За існуючою історіографічною традицією датою заснування міста вважається 1363 рік, коли після перемоги у битві на Синіх Водах (1362) великий литовський князь Ольгерд, звільнивши Поділля з-під золотоординської залежності, створив Подільське князівство під рукою князів Коріатовичів і наказав укріпляти місцеві поселення. У 1393 році удільне Подільське князівство було ліквідоване, а у місті призначено першого вінницького старосту. Водночас формувалась міщанська громада, існування якої юридично було визнано у середині ХV століття. Вінниця мало право власності на міську землю, торги та ярмарки, торгово-промислові заклади та інші самоврядні права. З початку ХVІ століття міщани регулярно обирали війтів для управління містом. За Люблінською унією (1569) Вінниця увійшла до Речі Посполитої. Відтоді розпочався новий етап колонізації тутешніх земель. Від 1570-х років старостинський уряд на міських землях осаджував замкові села Хижинці, Вишня, Цвіжин, Ведмедка тощо. 1598 року місто стало центром Брацлавського воєводства, активно зростало територіально: постали передмістя Садки, Слобідка Дубицького, Вінницькі Хутори, Малі Хутори, Щітки та Телепеньки. Завдяки порозумінню між старостами та міщанською громадою 30 травня 1640 року Вінниця отримала магдебурзьке право за привілеєм короля Владислава ІV. З початком Хмельниччини (1648–1657) Вінниця стала центром козацької сотні Кальницького полку, а у 1653–1710 роках (з перервами) була полковим містом українського козацтва. Внаслідок Руїни, від початку ХVІІІ століття вінницькі міщани фактично втратили право на самоврядування. Боротьба за відновлення статусу міщанської громади розпочалася у середині століття і завершилася у 1790 році, коли Вінниця отримала підтвердження привілеїв за магдебурзьким правом. За другим поділом Речі Посполитої (1793) Вінниця була підпорядкована владі російської імперії. У 1793–1796 роках була центром Брацлавської губернії, 1796–1797 роках – центром Брацлавського намісництва. Невдовзі адміністративно-територіальні реорганізації понизили статус Вінниці до рівня повітового міста (1797). Містом продовжував управляти магістрат, замінений 1846 року міською думою – представницьким органом влади. Із запровадженням міської реформи вінничани з 1880 року отримали право обирати гласних міської думи як розпорядчого органу, а також створили виконавчий орган влади – міську управу. Вдале самоврядування забезпечило сталий розвиток міста упродовж десятиліть і дозволило під час Першої світової війни стати адміністративним центром Подільської губернії, що тривало до 1926 року. В добу Української революції 1917–1921 років та постання Української Народної Республіки Вінниця неодноразово впродовж 1918 – 1920 років мала статус Тимчасової Столиці УНР. За радянської влади Вінниця стала центром Вінницької області (1932) і знову об’єднала подільські землі. У 1930–1937 роках Вінницькій міській раді були підпорядковані також населені пункти Вінницького району. Соціоекономічний та культурний потенціал міста зростав також за рахунок приєднання передмість та навколишніх сіл Старого міста (1934), П’ятничан (1938), Тяжилова (1950), частково Вінницьких хуторів, Сабарова (1967), Пирогового (1972). Із відновленням Україною незалежності (1991), приєднанням держави до Європейської хартії місцевого самоврядування та прийняттям Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), розпочався новий етап розвитку самоврядності територіальної громади міста Вінниці. Логіка соціально-економічного розвитку організму міста обумовила суттєве розширення меж міста (2015) та створення об’єднаної територіальної громади шляхом приєднання до Вінниці смт. Десна (2018), а з 2021 – Вінницьких Хуторів, Писарівки, Стадниці, Гавришівки, Великих Крушлинців, Малих Крушлинців, Щіток.

Дніпровське метро – найкоротше у Європі, протяжністю всього 7,8 км. І тут же знаходиться найдовший будинок в країні – дніпровська «Китайська стіна» протяжністю 800 м. Це 32 під’їзди і цілих 3 зупинки тролейбуса. Історично Дніпро носило назву Катеринослав. Але фахівці стверджують, що Катеринославів було два. Перший на березі річки Кільчень проіснував всього 8 років з 1776 року. Потім цю територію повністю затопили води річки Самара. Частина місцевих жителів переїхала до Новоселиці, яка пізніше називалася Новомосковськ. У 1784 році вступив указ про заснування другого Катеринослава на новому місці. У 1787 році місто було засноване. У той час Катерина Друга планувала зробити його Третьою столицею російської імперії. Так що і будувалося воно амбітно. Наприклад, Преображенський Собор за планом архітектора Клода Геруа повинен був перевершити римський собор Св. Петра. З 1796 до 1802 року місто носило назву Новоросійськ, а з 1926 до 2016 – Дніпропетровськ. На території сучасного Дніпра знаходилося відразу три фортеці. Польська Кодацька заснована в 1635 році в нинішньому селі Старі Кодаки. У 1660 споруджено укріплене козацьке поселення Нові Кайдаки. А російська Старо-Самарська або Новобогородіцка фортеця збудована в 1688 році і знаходиться на території сучасного селища Шевченко на узбережжі Самари. У Дніпрі є цілих п’ять мостів. Найкрасивіший – Мерефо-Херсонський залізничний, вигнутий і арочного типу, проходить над Монастирським островом. Найдовший – Кайдацький, який розтягнувся на 1732 м. Найстаріший – Амурський, побудований в 1884 році. В ті часи його собівартість була більша, ніж у всього Катеринославу. А наймолодший міст Дніпра відкритий 20 років тому – Південний. Висотки в Дніпрі з’явилися чи не раніше, ніж у решті України. Наприклад, в 1983 році тут побудований перший 28-поверховий житловий будинок. У 2003 році відкрили житловий комплекс «Вежі» з найвищим житловим будинком в Україні – 123 м. На жаль, до 1989 року так і не був добудований 30-поверховий готель «Парус». У початковому проекті комплексу «Брама» було близько 50 поверхів і більше 200 м. Найвідоміше місце в місті - Монастирський острів. Скелястий у верхів'ї, піщаний у хвості, острів століття був місцем привалу на складному торговому або військовому шляху по Дніпру. На ньому, у плаванні з «варягів у греки», за переказами зупинялися такі відомі історичні особистості, як учень Христа – Андрій Первозванний, князі Володимир Великий та Мстислав, княгиня Ольга.

Донецьк до початку російської агресії на Донбасі — великий промисловий та фінансовий осередок України, «шахтарська столиця» України, центр найбільш економічно розвиненого регіону України. Це був розвинений мегаполіс, у якому були сконцентровані високий промисловий і науковий потенціал, робітники й фахівці високої кваліфікації, розвинена інфраструктура й виробнича база. Економіку міста становило 200 промислових підприємств із обсягом виробництва понад 50 млрд грн і понад 20 000 підприємств малого й середнього бізнесу, на яких було зайнято близько 180 тисяч донеччан. Офіційно місто Донецьк починає свою історію з 1869 року, коли британський гірничий інженер і підприємець Джон Юз розбудував для свого металургійного заводу робітниче селище — воно дістало назву Юзівка. Проте вже тоді на місці заводу існувало поселення Олександрівка, перша згадка про яке датується 1779 роком. Донецьк — місто надзвичайно велике і складне за своєю структурою. Центральна його частина має регулярну мережу вулиць. Саме тут можна натрапити на поодинокі залишки архітектури імперської доби. Зростаючи, місто поглинуло сусідні поселення, приватну забудову, селища при шахтах та промзони, що створило складну нелінійну структуру поселень зі змішаною забудовою. Офіційно Юзівка стала містом лише 1917 року. 1920 року, тобто після другого, остаточного, захоплення радянською владою, місто далі урбанізовували: проклали трамвайні колії, заснували університети, театри. Через чотири роки Юзівку перейменували на Сталін, а ще через п’ять — на Сталіно. 20-ті відомі на території тогочасної УРСР як часи радянської політики українізації, покликаної покращити репутацію «червоних» серед населення. Вона закінчилася трагедією Голодомору та масових розстрілів. Сталіно теж постраждало від сталінських репресій: до початку 1940-х на Рутченковому полі НКВС розстріляли десятки тисяч цивільних, військових і навіть дітей «ворогів народу». Під час німецької окупації в Сталіно діяв концентраційний табір — один із перших на території України. У шурфі однієї з донецьких шахт від репресій загинуло від 75 до 100 тисяч осіб. Нацисти спалили більш ніж половину будівель міста. Повоєнне відбудоване Сталіно перейменували в Донецьк — від назви Донецького кряжу, який зі свого боку назвали на честь річки Сіверський Донець, що текла вздовж. Через нестачу робітників у гірничій промисловості радянська влада спонукала не лише українців, а й поляків, росіян та представників інших національностей мігрувати саме в цей регіон. Історик Дмитро Білий також розповів, що із заходу України для робіт у шахтах примусово вивозили молодих людей, яких спіймали під час гаївок. Крім того, у Донецьк депортовували лемків і західних бойків. Туди ж від репресій добровільно тікали колишні бійці Української повстанської армії (УПА), яким радянська влада не дозволяла повертатися додому після ув’язнення, і ті, кого переслідувало Міністерство державної безпеки (служба — попередник КДБ). Хоча 1970 року ЮНЕСКО визнало Донецьк одним із найкращих молодих промислових міст світу, протягом 1970–1980-х вугільна промисловість, завдяки якій переважно й розвивався майбутній мегаполіс, почала занепадати. Сталося це через неефективність радянської економічної системи. Шахти працювали коштом дотацій або ж їх закривали. Через це наприкінці 80-х шахтарі почали масові страйки та протести, які стали першим поштовхом до проголошення незалежності України. До російського вторгнення 2014 року Донецьк активно розвивався. Він приваблював бізнесменів і творчих людей, на місцевий стадіон «Донбас Арена» приїжджали з концертами артисти світового масштабу. Незадовго до окупації Донецький аеропорт (Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва) відремонтували, побудували нову, сучасну злітно-посадкову смугу — він мав стати потужним і прибутковим інтернаціональним центром. Біля палацу молоді «Юність» донеччани не раз розгортали найбільший прапор України. До чемпіонату Європи з футболу відремонтували ще й вокзал, дороги та готелі. У місті вирувало життя.

Житомир належить до найдавніших міст України. Ще з часів середньовіччя і до сьогодні Житомир був і є адміністративним центром регіону, а у 1918 році тут протягом кількох тижнів працював уряд Української Народної Республіки. Археологами виявлені поблизу міста поселення і кургани епохи бронзи, раннього залізного віку. В межах міста розкопано також могильники VII сторіччя та залишки староруського городища Х – XIII століть. За місцевою легендою, яку записав історик ХІХ століття священик Микола Трипольський, місто започатковано близько 884 року, і свою назву одержало від імені руського дружинника київських князів Аскольда та Діра – Житомира, що нібито відмовився служити Олегу, сховався у лісах і оселився на високій скелі при злитті рік Кам'янки і Тетерева. Згодом над глибоким урвищем над Кам’янкою збудували дерев'яний замок. Відомий чеський вчений-славіст Павло Йосиф Шафарик, доводив, що древнє городище – майбутній Житомир – виникло як центр племені житичів, що входило у племінний союз древлян. Назва міста – мир житичів, як і самого племені, основним заняттям якого було хліборобство, виникла від важливої в цьому краї культури – жита, що культивується тут із незапам'ятних часів. Є свідчення про те, що в давнину навіть у центрі міста сіяли жито, ячмінь. Про місто говорили: «мир і жито», «мир житичів». Можливо також, що Житомир – це скорочена форма від слова «животомир», тобто символ мирного спокійного життя. У Житомирі, як і на всій древлянській землі, у 945 році спалахнуло повстання, яке описане в Іпатіївському літописі. Незабаром після цього древлянські землі остаточно ввійшли до складу володінь Київської Русі. Перша літописна згадка про Житомир відноситься до 1240 року у зв‘язку з походом на захід війська Батия після розгрому Києва. Житомир під час монголо-татарського нашестя було цілком розорено й зруйновано. Житомир страждав від татар ще кілька разів до XVII століття. У 1320 році житомирську фортецю захопив литовський князь Гедимін, таким чином звільнивши його з-під влади Золотої орди та приєднавши його до складу Великого князівства Литовського. Внаслідок цього почастішали набіги татар, і місцеве населення будувало оборонні спорудження з підземними ходами, залишки яких знаходять ще й досі. У 1399 році золотоординський хан Едигей розгромив військо литовського князя Вітовта, захопив і розграбував Житомир. Вщент зруйнували місто орди хана Менглі-Гірея у 1482 році. У 1444 році Житомир одержав магдебурзьке право. Місто поступово росло, будувалося, розвивалися ремесла, торгівля. Його центром був замок. У 40-х роках XVI століття він був перемурований і укріплений за проектом місцевого зодчого Семена Бабинського. Його товсті стіни були оточені оборонним ровом, заповненим водою. Після Люблінської унії 1569 року Житомир потраплив під владу Речі Посполитої. У 1594-1596 роках спалахнуло повстання під керівництвом Северіна Наливайко і Григорія Лободи, житомиряни хоробро боролися у селянсько-козацьких загонах. Визвольна війна українського народу проти польського панування, яку очолив Богдан Хмельницький, викликала новий підйом народного руху. У 1648 році військо Хмельницького штурмом узяло житомирський замок, а у 1651 році на північній околиці Житомира козацькі загони Івана Богуна розбили 17-тисячну армію польського князя Четвертинського. Шляхта обрала Житомир місцем судової розправи з повстанцями. У селі Кодня, біля Житомира, було страчено біля трьох тисяч учасників повстання. У 1804 році за указом царського уряду Житомир був офіційно затверджений адміністративним центром Волинської губернії. У 1896 році була споруджена вузькоколійна залізниця Житомир–Бердичів, а під час Першої світової війни широка колія зв'язала Житомир із Бердичевом і Коростенем. Житомир, як і більшість українських міст, переніс події трагічного 1917 року. За цей час у місті влада змінювалася тринадцять разів. Під час війни було знищено близько 40 відсотків житлового фонду, майже всі підприємства, постраждали інженерні комунікації, залізнична станція, трамвайний парк, електростанція тощо. Лише наприкінці 50-х років чисельність населення міста досягла довоєнного рівня.

За свідченням археологів, поселення на території сучасного Запоріжжя відомі з часів Середньостогівської культури (5 до — середина 4 тисячоліття до н. е.) — залишки давнього поселення були знайдені на північно-східному кутку острова Хортиці. Іншим відомим археологічним пам'ятником є вознесенський комплекс — кам'яна споруда, яку пов'язують з хозарами, булгарським ханом Аспарухом (VII століття) або Князем Святославом Ігоровичем (X століття). У Х столітті за часів Київської Русі за князювання Ігоря і візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного на території сучасного міста існували переправи через Дніпро — це Крарійський перевіз в районі острова Хортиця, Кічкаський перевіз. На південній околиці острова Хортиці існував перевіз та місто Протолче, між гирлами річок Мокра Московка і Нижня Хортиця діяв Дніпровий брід. У 1103 році в районі острова Хортиця отримали переломну перемогу над половцями руські князі Святополк Київський і Володимир. У XV—XVII століттях місцевість міста входила до Запорожжя — краю вольностей запорозьких козаків. Першою і єдиною Січчю, розташованою безпосередньо в межах сучасного міста, була Хортицька. Вона була заснована в 1552 році шляхтичем Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця (Байда), однак 1557 року була зруйнована османо-татарським військом. У 1734—1775 роках територія Запоріжжя входила до Самарської паланки і правобережжя — до Кодацької паланки. 1770 року на місці сучасного Запоріжжя була закладена Олександрівська фортеця Дніпровської лінії, завершення її будівництва у 1775 році збіглося зі знищенням останньої Запорозької січі. До 15 березня 1921 року місто називалося Олександрівськ за назвою Олександрівської фортеці, закладеної у 1770 році. 15 березня 1921 року Запорізьким губернським виконавчий комітет виданий наказ про перейменування міста Олександрівська в Запоріжжя — тобто «розташоване за порогами». З 24 лютого 2022 року, в ході російського вторгнення в Україну, російські окупанти регулярно завдають обстріли по інфраструктурі та житловим будівлям міста Запоріжжя.

З 1662 до 1772 року і з 1918 до 1939 року носило назву Станиславів (Stanisławów), з 1772 до 1918 року - Станіслав (Stanislau). З 1939 року радянською владою було повернуто австрійську назву Станіслав, а 9 листопада 1962 року місто було перейменовано у Івано-Франківськ. Дата заснування міста точно не визначена, проте достеменно відомо, що у 1662 році Станіславів отримав магдебурзьке право. Ця дата і вважається офіційною датою заснування міста. У 1654 році краківський воєвода і великий коронний гетьман Станіслав Ревера Потоцький викупив землі, де лежить нинішнє місто, у заможної родини Жечковських з метою спорудження тут фортеці для захисту від набігів кримських татар та як свій опорний пункт на галицькій землі. Місто-фортеця було споруджене за короткий термін (5 місяців) за проектом Франціско Корассіні з Авіньйону у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких. 14 серпня 1663 році польський король Ян Казимир юридично підтвердив надання місту Станіславову магдебурзького права і затвердив герб міста у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом «пилявою» (знаком Потоцьких) у створі воріт. У 1672 році закінчено часткову перебудову Станіславіської фортеці: дерев'яні укріплення замінено на муровані, збудовано з каменю в'їзні брами в місто — Галицьку і Тисменицьку вежі. Рештки кріпосної стіни залишилися нині по Фортечному провулку. З самого початку виникнення міста та з наданням магдебурзького права були створені і розвивались окремі ремісничі цехи, що об`об'єднували спочатку будівничих, торговців, ковалів, інші дрібні ремесла, сприяли виникненню нових галузей. До середини XVIII ст. існувало 20 цехів — шевські, кравецькі, візницькі, кушнірські, римарські, котлярські, пушкарські. Однією з домінуючих галузей була обробка шкіри, сап'янове виробництво і обробка та виготовлення екзотичних «перських виробів». Активна зовнішня торгівля підтримувалась високим рейтингом ярмарок худоби. Оптові партії переправлялись через Станіслав до Європи. У XVIII-XIX ст. місто було значним торгово-ремісничим осередком Польщі, а від 1772 року — імперії Габсбургів (від 1804 — Австрійської імперії, від 1867 — Австро-Угорщини). Громадське життя сколихнула революція 1848 року. У Станіславові створено «Руська раду» поряд з польською, організовано загін Національної гвардії, почала виходити перша газета. До новоствореного парламенту було обрано депутатів-українців. Друга половина 19 століття відзначена швидким розвитком промислових відносин, створенням підприємств. Чималий поштовх цьому дало прокладення залізниці у 1866 році: тоді ж беруть початок локомотиворемонтний завод, лікеро-горілчане об'єднання, шкірфірма «Плай». У 1884 році відома громадська діячка й письменниця Н. Кобринська провела у місті установчі збори «Товариства руських женщин» (пізніша назва — «Союз українок»). Цим був покладений початок організованому жіночому рухові в Україні. Під час Першої світової війни, у 1915-1916 роках за місто точились жорстокі бої. Частину історичної забудови міста було зруйновано і відновлено вже у новітніх архітектурних формах. Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році було створено Західно-Українську Народну Республіку, а Станиславів протягом січня-травня 1919 року був її столицею. Саме у ці роки тут побували такі визначні українські діячі, як-от: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, Є. Коновалець. У 1919-1939 рр. перебував у складі Польщі. В 1930 року введена в експлуатацію Станіславівська електростанція, від початку роботи якої веде свою історію ВАТ «Прикарпаттяобленерго». З вересня 1939 по червень 1941 року Станіславів був у складі Радянського Союзу. Цей період відзначався репресіями проти населення, апогеєм яких став таємний розстріл працівниками НКВС в'язнів та підозрюваних (невинних людей), що перебували у Станиславівській в'язниці на момент розв'язання Німеччиною війни проти СРСР. Тіла їх поховано у спільній могилі в урочищі Дем'янів Лаз біля міста. У 1989 році в урочищі були проведені розкопки та віднайдено рештки 586 осіб: у більшості жертв — кульові отвори у потилиці. На перепоховання зібралося близько 300 тисяч українців. В урочищі Дем'янів Лаз відкрито меморіальний комплекс, регулярно проводяться поминальні богослужіння. Під час Другої світової війни місто три роки (1941-1944) було під нацистською окупацією. Франківчани разом з усіма мешканцями Галичини захоплено сприйняли демократичні перетворення 1990-х років, були їхньою рушійною силою. Національні синьо-жовті прапори піднялися над містом уже в квітні 1990 року, а на референдумі 1991 року масово проголосували за незалежність України.

На території сучасного Києва людина вперше з'явилася біля 20 тисяч років тому (кінець стародавнього кам'яного віку). Це відома Кирилівська стоянка, що була розташована у північно-західній частині міста. Відомі також місця поселень епохи мезоліту (10-8 тисяч років тому), неоліту (5-3 тисяч років тому), мідно-бронзового та раннього залізного віків, зокрема, поселення трипільської культури. На значній території сучасного Києва знайдено залишки ранньослов'янських поселень, зокрема, поселень так званої зарубенецької культури. Проблема походження Києва постійно привертала увагу істориків. За легендою, наприкінці V - початку VI ст. нашої ери три брати Кий, Щек і Хорив та їх сестра Либідь заснували на крутому правому березі річки Дніпро місто та назвали його на честь старшого брата Києвом. Археологічними дослідженнями виявлено на Старокиївській горі житла та господарські будівлі «містечка Кия», датовані V-VI ст. Офіційно прийнято дату заснування Києва - 482 рік. Навколо Стародавнього Києва об'єднались поляни, древляни, угличі, сіверяни, тиверці, і місто Київ стало великим політичним центром східнослов'янських племен. У ХІ ст. Київ стає одним з найвідоміших осередків цивілізації у християнському світі. У місті функціонувало біля 400 церков, 8 ринків, проживало більш ніж 50 000 жителів. Після смерті князя Володимира Мономаха у 1125 р. почався процес розпаду Київської Русі. На її території створилося декілька князівств, які самостійно не могли протистояти іноземним вторгненням. Цим скористався монголо-татарський хан Батий, онук Чингиз-хана. У 1240 р. Київ було зруйновано та спустошено його ордами. Це затримало розвиток Києва майже на сторіччя. Збереглися лише дуже скупі відомості про Київ кінця XIII ст. Адміністративний центр у цей час перемістився на Поділ. Тут відбудовувались ремісничі квартали, зводились укріплення навколо них. У XIV ст. Киів почав відроджуватись, почала формуватись українська народність. У 1362 р. військо Великого князя Литовського захопило Київ. У XV ст. Києву було даровано магдебурзьке право. Тепер всіма міськими справами керував магістрат. Магдебургське право надавало Києву значно більшу незалежність у справах міжнародної торгівлі. У місті з'явились колонії греків, вірмен, генуезців; мали свої подвір'я турецькі, московські, польські купці. На Подолі з'явилася ринкова площа, яка стала головною площею міста. У 1569 р. Литва та Польща об'єдналися в єдину державу Річ Посполиту. За Люблінською унією 1569 р. польські феодали почали управляти великою частиною українських земель, у тому числі і Києвом. Почався період жорсткого покатоличення українського населення. Наприкінці XVI ст. та у першій половині XVII ст. відбувалося соціально-культурне визначення українського народу. В цей же час беруть початок повстання українського народу проти поневолення. У 1648-1654 рр. тривала народно-визвольна війна проти польського гніту. 23 грудня 1648 р. до Києва через Золоті ворота урочисто в'їхав гетьман Богдан Хмельницький на чолі козацького війська. У XVII ст. Київ був головним економічним і культурним центром українських земель. Українська культура розвивалась навколо таких центрів, як Києво-Могилянська академія. Після соціальних реформ 1861 р. (скасування кріпосного права) змінилися на краще культурне та соціальне життя Києва, зросла кількість лікарень, освітніх організацій. Швидко почала розвиватись промисловість. Після Жовтневого перевороту 1917 р. (падіння царизму) влада у Києві змінювалась кілька разів. Між 1917 та 1921 рр. у Києві змінилося три уряди незалежної України, що знаходилася під тягарем Громадянської війни. 22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада на чолі з відомим істориком професором Михайлом Грушевським оголосила незалежність України. Під час Другої світової війни Київ був майже повністю зруйнований. 72 дні тривала героїчна оборона Києва у 1941 р. 19 вересня 1941 р. німецько-фашистські війська увійшли в місто. А 29 вересня 1941 р. у Бабиному Яру з розстрілу багатьох тисяч євреїв розпочалася всесвітньо відома трагічна сторінка в історії Києва. Нацисти побудували ще два табори біля міста. За роки війни всього було вбито близько 200 000 осіб, військовополонених та цивільних. 6 листопада 1943 р. місто було звільнено. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Декларацію Незалежності. 1 грудня 1991 р. 93% населення України під час референдуму висловилося за незалежність України. З того часу Київ є столицею незалежної держави Україна. За будь-яких обставин Київ залишався центром і символом державності для східних слов'ян, свідоцтвом їхньої історичної ідентичності, що підтверджується численними історико-архітектурними та іншими пам'ятками. Таким він є й нині для всієї української спільноти.

На землях навколо сучасного Кропивницького у XVII столітті вже існували зимівники запорізьких козаків: слободи та хутори. Колонізаторство Задніпровських місць, а саме так тоді називались землі між Дніпром та Південним Бугом, почалося козаками Миргородського та Полтавського полків наприкінці XVII — на початку XVIII століття. До 1751 року, за версіями краєзнавців, на території сучасного Кропивницького існували слободи, засновані козаками: Кущівка (увійшла до складу міста у ХІХ ст.), Завадівка, Інгульська слобода, яка пізніше злилась з Лелеківкою (всі увійшли до складу міста у ХХ ст.) та Знаменська слобода, заснована старообрядцями. Пізніше, згідно з указом від 29 грудня 1751 р. була утворена Нова Сербія. Згодом на правому нагорному березі річки Інгул за проектом німецького інженера Й.Л. Менцеліуса у середині XVIII століття (1754 р.) було збудовано Фотецю Святої Єлисавети. Фортеця мала вигляд шестикутної зірки прощею 6 га, з виступаючими укріпленнями – равелінами та бастіонами. На той час фортеця була одним з найкращих оборонних об'єктів Європи такого типу. У 1769 році фортецю взяло в облогу сімдесятитисячне військо кримського хана Керим-Гірея, але, так і не наважившись на штурм, татари натомість спалили найближчі села і забрали в полон близько трьох тисяч людей. Однак, на початку XVIII століття фортеця втрачає своє оборонне значення. Водночас на лівому березі Інгула, на так званому Подолі, зростав форштард – містечко для цивільного населення з передмістями. Приблизно протягом століття місто було невеличким з населенням від 15 до 25 тисяч жителів. В середині 1880-х років у місті налічується біля тисячі подвір'їв і проживає біля шістдесяти тисяч жителів. На той час в центрі міста, на Подолі, збудовано вже близько шестисот будинків. Працювали ярмарки, дрібні підприємства: 10-15 цегельних заводів, 3 свічних, 7 шкіряних, 12 салотопних, 1 винно-пивоварний, близько 80 вітряків. А вже наприкінці XIX століття у 90-х роках місто налічує понад вісімдесят тисяч населення, 50-55 фабрично-заводських підприємств. Це заводи Краузе, Ельворті, Бродського, Бургардта та ін. Також близько десяти тисяч працівників приїзджають до міста на сезонні роботи. У 1890-х роках активно розвивається інфраструктура міста: починають працювати водогін, електростанція, трамвайне депо. Залізниця пов'язує місто з великими населеними пунктами країни. Але надалі розвиток міста призупинила Перша світова війна та події визвольних змагань 1918-1921 років, а також війна 1941-1945 років. Місто було вщент зруйновано німецькими військами та заміноване. Перестали працювати магазини, школи, фабрики, заводи, електростанція та трамвайне сполучення. Лише з середини XX століття у місті почала відновлюватися промисловість. З'явилися нові житлові квартали, почали працювати культурні заклади. Але під час відбудови були втрачені важливі історико-краєзнавчі об'єкти: Успенський собор, будинок Заславського, Знаменська церква, церква св. Петра і Павла. Після здобуття Україною незалежності розпочалася нова, сучасна історія міста. Кропивницький називають «Степовою Елладою», «Колискою Корифеїв», а також «Місто о п'яти іменах». І дійсно, за всю історію свого розвитку місто було перейменовано п'ять разів. До 1924 року воно називалося Єлисаветград, з 1924 по 1934 - Зінов'євськ. З 1934 – Кірово, а в 1939 році, після утворення Кіровоградської області, - Кіровоград. Влітку 2016 року рішенням Верховної ради України місто перейменовано у Кропивницький.

Історія Луганська розпочинається в 1795 році, коли Катерина II видала указ про заснування першого на півдні тодішньої Російської імперії чавуноливарного заводу. Його будував шотландський інженер Карл Ґаскойн на березі річки Лугань, біля поселення Кам'яний Брід. Статус міста Луганськ отримав у 1882 році. Один із його сучасних районів зберіг історичну назву Кам'янобрідський. Потім ливарний завод закрили, у 1895 на його місці почав діяти патронний завод. Після Другої світової війни тут почали випускати ще й верстати, а з 1992 до 1996 року карбували перші монети незалежної України номіналом 2, 10, 25, 50 копійок та одну гривню. У 1896 році німецький промисловець Густав Гартман заснував у місті паровозобудівний завод, у 1922 році він став заводом імені Жовтневої революції, а з 1991-го це Луганськтепловоз. На кінець XIX століття Луганськ став великим промисловим центром. У 1876 році в місті відкрили двокласний пасажирський вокзал для поїздів лінії Луганськ — Дебальцеве. У 1980 році на відстані близько 600 метрів звели нинішню будівлю залізничного вокзалу. Офіційною назвою міста є Луганськ. Назва Луганське походить за назвою річки Лугань. Гідронім походить від слова луг (річка має широку лугову заплаву). За іншою інтерпретацією, гідронім має тюркське походження, про що свідчить стара назва річки Луган. Якщо брати за відлік історії міста дозвіл на закладення заводу 1795 року, то першу назву — Луганський Завод, селищу було надано 1797 року, вона проіснувала до 1882 року, коли було об'єднано Кам'яний Брід та Луганський Завод в єдине місто Луганське. Варто завважити, що до Української революції українська мова не мала у російській імперії жодного офіційного статусу, а отже й назви міст затверджували російською, натомість українська мова таки існувала в народному вжитку. Відповідно, і наведені вище назви українською можуть бути лише довільні. Перший загальноукраїнський правопис містив окремий пункт щодо географічних назв на кшталт Луганського. У 1933 році за новим правописом назва міста Луганське перетворилася на Луганськ. У 1935 році місто перейменувано у Ворошиловград, на честь радянського військового й політичного діяча, чия діяльність була пов'язана і з Луганськом. За німецької влади під час Другої світової війни, що трималася в місті менше року, тривав поступ до повернення історичної назви міста. У 1958 році місто знову перейменовано в Луганськ, причиною стало прийняття постанови про те, що населені пункти не можна називати на честь живих людей. Та вже у 1970 році, після смерті Климента Ворошилова (за влади Леоніда Брежнєва) місто знову отримало назву Ворошиловград. За так званої Перебудови 1990 року місту відновлена історична назва Луганськ. Навесні 2014 року місто опиняється під контролем проросійських терористичних організацій. 1 червня 2014 року проросійські бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави у Луганську, який закінчився 4 червня виходом українського гарнізону з прикордонної застави. 2 червня 2014 року біля штабу проросійських бойовиків, що розміщувався в Луганській ОДА, сталася серія вибухів, від яких загинули і мирні жителі. 12 червня почалося постачання важкої бронетехніки з РФ: до Сніжного прибула колона танків, а через Луганськ пройшла колона систем залпового вогню «Град», які наступного дня вперше застосували у російсько-українській війні на Донбасі. У липні українські сили почали масштабну операцію зі встановлення контролю над російсько-українським кордоном, створюючи силами декількох бригад 15-кілометрову зону вздовж кордону, контрольовану Збройними силами України і батальйонами територіальної оборони. Водночас українські сили почали операцію з деблокування аеропорту й оточення Луганська. 3 липня бої точилися на краю Луганська, удари по бойовиках здійснювалися з міста Олександрівська, селища Металіст, які знаходились під контролем українських військових, а також з району Станиці Луганської. Ввечері 4 липня бойовики обстріляли східний район Луганська Велика Вергунка та селище Станиця Луганська. Бої за Луганський аеропорт продовжували точитися. В результаті наступу регулярних російських військ, 31 серпня відбувається остаточний штурм, після якого 1 вересня 2014 року речником штабу АТО було повідомлено про вихід українських військ з аеропорту. За словами речника Андрія Лисенка, при виході десантники знищили 2—7 бронетранспортерів та танків.

Луцьк — одне із найдревніших міст України. Перша згадка про Луцьк датується 1085 роком в Іпатіївському літописі, коли місто опинилося в центрі міжусобної боротьби нащадків Ярослава Мудрого. Проте археологічні дослідження дають підстави вважати виникнення граду близько 1000 року. Найбільш вірогідна версія походження назви Луцьк (давнє — Лучеськ), пов’язана з географічним розташуванням міста на повороті (луці) річки Стир. Слід зазначити, що виникнення граду відбувалося на острові утвореному Стиром та його рукавами, що зумовлено передусім оборонними міркуваннями. На сучасних картах — це територія Державного історико-культурного заповідника «Старий Луцьк». В часи Київської Русі Луцьк виступає як столиця удільного князівства, що входило у склад Волинської, а згодом Галицько-Волинської землі. В ХІІ ст. Лучеськ вже має потужні дерев’яні укріплення. Це дає можливість лучанам витримати шеститижневу облогу весною 1150 р. полками засновника москви Юрія Долгорукого. Татаро-монгольська навала не минула і Луцька. З літописних рядків відомо що 1259 року місто витримало облогу хана Куремси, а у 1267 р. князь Василько на вимогу ханського воєводи Бурондая «розметав» Бродські укріплення. Піднесення ролі Луцька в якості столиці Волинської землі тісно пов’язане з князюванням Любарта-Димитрія в другій половині ХІV ст. Саме він, шляхом заміни дерев’яних укріплень цегляними, змінив зовнішній вигляд фортифікаційних укріплень Луцька. Син великого литовського князя Гедиміна, Любарт, одружений на місцевій княжні, став справжнім захисником Волині. За його князювання у Луцькому замку зосереджуються всі органи управління Волинню: адміністративні, судові і церковні. Після смерті Любарта Луцьк продовжує залишатися резиденцією литовсько-руських князів: Вітовта (1392–1430 рр.) та Свидригайла (1431–1452 рр.). За панування Вітовта в 1429 р. в Луцьку відбувся відомий з’їзд європейських монархів, основними дійовими особами якого були литовський князь, польський король Владислав ІІ Ягайло, імператор Сигізмунд Люксембурзький. Важливим моментом в суспільно-політичному і економічному житті луцьких міщан ХV ст. було дарування магдебурзького права у 1432 році. Лучани, таким чином, одержали свої виборні органи самоуправління. Починаючи з кінця ХVІ ст., Луцький замок втрачає значення оборонної твердині, проте місто залишається світською і духовною столицею краю. З огляду на велику кількість сакральних споруд, сучасники називають його «Римом Волині». Після Люблінської унії 1569 р. Волинь потрапляє до складу Королівства Польського, а Луцьк стає столицею новоутвореного воєводства і резиденцією воєвод. З метою опору ополяченню і Берестейській церковній унії (1596 р.) в Луцьку на початку ХVІІ ст. виникає православне братство. 1 вересня 1619 року братство отримало офіційне визнання короля з наданням привілею на будівництво церкви і притулку. Кінець XVII–XVIII ст. — час повільного занепаду Луцька. Часті пожежі, повені, епідемії спустошують його. Поступово згасає в місті культурне та релігійне життя. У 1795 р., після третього поділу Польщі, край і його столиця опинилися у складі російської імперії. Столицею новоутвореної Волинської губернії стає Житомир, а Луцьк залишається центром повіту. ХІХ ст. не привело до пожвавлення економічного та суспільного життя міста. Лише з побудовою в дев’яностих роках ХІХ ст. гілки Південно-Західної залізниці починається економічне піднесення Луцька. На той час (1895 р.) кількість мешканців становила 15125 осіб. Під час першої світової війни Волинь стає тереном запеклих боїв. Влітку 1915 року в околицях Луцька стався відомий Брусиловський прорив, що увійшов в історію першої світової війни. Після Лютневої революції 1917 р. над Луцьком вперше замайорів синьо-жовтий прапор. В квітні 1917 р. в місті постає перше українське соціально-політичне товариство «Українська Громада». За гетьманату в серпні 1918 р. було утворено «Просвіту». 20 грудня 1918 р. до Луцька входять загони отамана Симона Петлюри. 16 травня 1919 р. Луцьк захоплюють польські війська, а згідно Ризького договору 1920 р. західна Волинь потрапляє до складу ІІ Речі Посполитої. В березні 1921 р. Луцьк стає столицею нового Волинського воєводства. Восени 1939 р. місто опиняється у складі СРСР, стає центром Волинської області, яку склала західна половина колишнього Волинського воєводства. 25 червня 1941 року місто було окуповане німецькими військами. Цьому передувала жахлива подія — 23 червня вояками НКВС на подвір’ї Луцької тюрми було безсудно страчено близько 3 тисяч в’язнів. В повоєнний період Луцьк поступово відбудовується і оновлюється. Особливо бурхливо місто розвивається в 60-х-70-х роках ХХ ст. Тоді ж почалося будівництво потужних підприємств: підшипникового заводу, меланжевої фабрики та інших промислових об’єктів, що призвело до стрімкого росту населення. Починається забудова значних житлових масивів: Завокзального та Гнідавського. Зі здобуттям Україною незалежності Луцьк зберігає провідні позиції в політичному, економічному, культурному та релігійному житті Волині. Прикордонне розташування Волині робить Луцьк центром міжнародної торгівлі. Нові економічні умови розвитку змінюють і зовнішній вигляд міста.

Місто було закладене князем Данилом Галицьким як потужна оборонна фортеця на кордонах Галицько-волинського князівства, для боротьби з монголо-татарамі, і названо на честь сина князя – Лева. Першу письмову згадку про місто знаходимо в Галицько-волинському літописі 1256 року. З цієї дати місто Львів і веде своє літочислення. В 1272 році князь Лев переносить до Львова столицю Русинського королівства (так в ті часи іноземці називали Галицько-волинську державу). В кінці XIV ст. Галицько-волинське князівство занепадає. Обривається династія Галицьких князів. Скориставшись ситуацією, Львів захоплює польський король Казимир III Великий. З цього часу Львів входить до складу польської держави і на довгі століття стає польським містом. Леополіс – так на латинський зразок стали називати місто. Середньовічний Львів, побудований за західноєвропейським принципом містобудування з потужною фортифікаційною системою, і магдебурзьким правом, яке регламентувало на європейській манер життя і діяльність львів’ян, стає великим і відомим економічним і торгівельним центром Європи. Наприкінці XVIII ст. в результаті 3-х розділів Речі Посполитої між Австрією, росією і Пруссією, Польща як держава перестає існувати. Львів із значною частиною сучасної території Західної України, дістається Австрії. З часом ця територія отримує автономію і входить до складу Австро-Угорської держави під красивою назвою «Королівство Галичини і Лодомерії». Львів, що отримав назву Лемберг, стає столицею цього «Королівства». Саме австрійці перетворили похмурий, занедбаний, середньовічний Львів на світлу, модерну трохи пафосну європейську столицю. Зрозуміти, скільки пошани і тепла зберігають львів’яни до «австрійського» періоду в історії свого міста, допоможуть багаточисельні кав’ярні в центрі Львова, які відтворюють колорит і атмосферу часів «бабці Австрії». Програвши в Першій світовій війні, Австро-Угорщина розпалася на декілька незалежних держав, що були раніше частиною імперії. На мапі Європи з’являється Польща (II Річ Посполита). Стала зрозуміла доля Галичини і Львова – вони повинні були стати частиною відродженої Польщі. Українці-галичани стали готувати збройне повстання, для захоплення влади і проголошення незалежної української держави – ЗУНР (Західно- Українська Народна Республіка). В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Легіон Українських Січових Стрільців, під командуванням Дмитра Вітовського, захопив Львів – були зайняті всі головні урядові установи міста. До історії це повстання увійшло як події «Листопадового чину». Польське населення, оговтавшись від потрясіння, починає активний опір – бої йшли буквально за кожен будинок. Польський уряд направляє до Львова військові частини – це вирішило долю Львова. 21 листопада 1918 р. українці залишають Львів. Бої на території Галичини тривали до липня 1919 р. і закінчилися переходом Української Галицької Армії через річку Збруч на територію Східної України. На Галичині остаточно встановлюється польська влада. ЗУНР проіснувала трохи більше 8 місяців. Після закінчення Першої світової війни, Польща відроджується як держава. Їй повертаються землі, що колись належали іншим державам. Львів на 20 років знову стає польським містом. Львів завжди грав важливу роль в польській історії, а в цей період стає цитаделлю польського патріотизму. Недаремно гасло міста цього часу: «Львів завжди вірний». Також це період розквіту батярської субкультури, про яку з ностальгією до сьогоднішнього часу згадують львів’яни. Цей довоєнний Львів, дуже любив всесвітньо відомий письменник Станіслав Лем (який народився і виріс у Львові), і описав його в своєму «Високому Замку». По Акту Молотова-Ріббентропа, Німеччина і СРСР поділили між собою Польщу на сфери впливу. Галичина була приєднана до Радянської України і Львів стає радянським містом. Багато хто з галичан покладав певні надії і сподівання на нову владу, але 2 роки розкулачень і політичних переслідувань розвіяли ілюзії стосовно «совітів». Катастрофою обернулася німецька окупація, що тривала 3,5 роки, для єврейського населення міста (чисельність євреїв складала 24 % від загального числа львів’ян). Практично вся єврейська громада міста була знищена. Сам Львів, за весь період Другої світової війни, практично не постраждав. Руйнування в місті склали всього 3-4%.

Близько 1250-925 років до н.е. на території сучасного Миколаєва існувало стародавнє місто-порт кімерійців, яке є найстарішим містом на території України, що згадується в писемних джерелах. Миколаїв як сучасне місто виникло завдяки кораблебудуванню. Спочатку він будувався як кораблебудівний верф. Протягом XIX століття Миколаїв був центром кораблебудування на Чорному морі, а також центром управління Чорноморським флотом. Входить до історико-географічного району Північне Причорномор'я. Миколаїв був заснований у 1789 році за наказом Єкатерини II. Статус міста набув у 1790. Місто названо на честь святого Миколая, захисника моряків і мандрівників. Однак реальне будівництво міста розпочалося під керівництвом військового інженера Григорія Потьомкіна. Життя міста повністю підпорядковувалося суднобудуванню та флоту. Майже сто років тут дислокувався штаб Чорноморського флоту, що вкотре свідчить про звитягу і важливість міста. Миколаїв багато десятиліть був закритий для відвідання іноземцями через те, що більшість підприємств, які працювали в місті, належали до військово-промислового комплексу. Така специфіка наклала відбиток на долю, вдачу і навіть зовнішній вигляд Миколаєва, а також людей, які тут живуть. Століттями гартувався характер, рішучість, стійкість. Відкриття у 1862 році комерційного порту було поштовхом до перетворення Миколаєва у велике торговельне місто. Згодом воно стає великим промисловим центром на Півдні України. Миколаїв відомий не тільки на морських просторах — на його честь у 1982 році була названа мала планета 8141 Nikolaev, відкрита Кримською астрофізичною обсерваторією. Перший збудований тут фрегат називався «Святий Миколай». Музей суднобудування є головною туристичною визначною пам'яткою міста Миколаєва і єдиним музеєм суднобудування в Україні. Інгульський міст - це перший міст в Миколаєві, що розташувався на злитті річок Інгул та Південний Буг. Міст розвідний, а його підйомна частина – найбільша в Європі.

Перші поселення на території Одеси засновані близько VII століття до н. е. — III століття н. е. давньогрецькими колоністами. У ХІІІ ст. цю місцевість заселила Ногайська орда, яка через якийсь час влилася до Золотої орди. Біля 1341 року узбережжя захопило Велике князівство Литовське, яке заклало тут фортецю Коцюбіїв. У XV ст. вона перейшла до складу Османської імперії і була перейменована на Хаджибей. 1789 року фортецю завоювала російська імперія, яка перейменувала її на Одесу і надала статус міста. У 1819—1859 роках тут діяв торговий режим порто-франко, який сприяв стрімкому економічному розвитку. Впродовж українсько-радянських воєн місто входило до складу УНР, Української держави, більшовицьких і білих сил. 1920 року стало частиною УСРР. Під час Другої світової війни, у 1941—1944 роках, перебувало під окупацією Румунії. Від 1991 року — у складі незалежної України. Історичний центр Одеси з 2023 року перебуває в списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. У центральній частині міста — ансамбль будівель кінця XVIII—XIX століть у стилях класицизму, ампіру, модерну тощо. У межах Одеси та її околицях знаходяться кліматичні та бальнеологічні курорти. Також під містом знаходиться велика мережа підземних ходів і лабіринтів, які утворюють одну з найбільших у світі катакомб із довжиною тунелів приблизно 2,5 тисячі кілометрів. У 1793 році була побудована фортеця з п’ятьма бастіонами і 120 гарматами, огороджена ровами і валами. Гарнізон налічував дві тисячі осіб. Через рік, 7 червня 1794 року була затверджена споруда нового міста і порту на місці поселення Хаджибей. А вже 2 вересня 1794 року був проведений молебень і вбиті перші палі в заснування міста. У цей день були закладені фундаменти Великого і Платонівського молів, верф, дві пристані для купецьких судів, дві церкви Святого Миколая і Святої Катерини, а також було зроблено траншею для фундаментів міських споруд. Перший камінь у фундамент міста був закладений іспанським дворянином і російським воєначальником Хосе де Рібасом, або як його називали в росії – Йосип Михайлович Дерибас. Саме ця дата стала днем ​​заснування Одеси.

Перша письмова згадка про літописну Лтаву знайдена на сторінках Іпатієвського списку «Повісті минулих літ» 1174 року. Саме від цієї дати було прийнято розпочинати відлік «віку» Полтави до 1999 року. У 1974 році вперше урочисто було відзначено 800-річчя Полтаві. Але місто виникло значно раніше за час згадки про нього у літопису. Пізніші археологічні дослідження простежили безперервне проживання людей у Полтаві аж до рубежу VIII—IX ст. Засноване слов'янами-сіверянами у IX ст. укріплене першопоселення на Івановій горі поклало початок розвитку давньоруського граду Х-ХІІІ ст. Розкопки, проведені в історичному центрі Полтави вченими Обласного центру археології управління культури Полтавської облдержадміністрації виявили ділянки міської забудови, вулиці, житло, господарські і виробничі приміщення давніх полтавців. Ці наукові свідчення стали фундаментом офіційного визнання 1100-літнього віку Полтави у 1999 році. Тож нині офіційним часом заснування Полтави вважається 899 рік. У ХІ-XVII ст. Полтава існувала на порубіжжі між Руссю і Диким Полем кочівників, згодом — між Великим Князівством Литовським і Золотою Ордою, між Річчю Посполитою і московським царством. Прикордонні умови життя України, постійні взаємозапозичення і міжетнічні зіткнення спричинили до формування особливої верстви місцевого населення — козацтва, яке й визначало історію укріпленого форпосту на Ворсклі упродовж XVI-XVIII ст. У численних війнах місто зазнавало неодноразових руйнувань, але постійно відроджувалося. Історичний документ 1641 р. вперше засвідчив існування Полтави як міського центру. Очолена козацтвом всенародна Визвольна війна проти Польщі перетворила Полтаву понад 350 років тому на військово-адміністративний центр Полтавського полку в складі Гетьманської України (з 1648 до 1775 р.). У загальному соціально-політичному піднесенні Лівобережжя Дніпра того часу Полтава вирізнялася побудовою Хрестовоздвиженського монастиря, появою визначних творів козацького літописання С. Величка і Г. Грабянки, поезій І. Величковського. Полтавський полковник М. Пушкар 1657—1658 рр. відзначився невдалою спробою перетворення міста на центр визвольної боротьби народу проти його гноблення багатіючою козацькою старшиною. В соціальному конфлікті козацької верхівки з простим народом Полтава пройшла шлях Руїни, що підготувало їй на початку XVIII ст. особливу роль не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії. Коли багатовекторні європейські інтереси перетнулися у Північній війні Росії зі Швецією в Україні і остання, в особі гетьмана І. Мазепи, отримала історичний шанс досягти самовизначення в окремій державі, саме під Полтавою було підірвано союзні плани І.Мазепи та Карла XII. Населення міста підтримало російський гарнізон під командуванням полковника О. Келіна. На 3 місяці вони скували шведську армію, яка втратила на валах і бастіонах невеличкої козацької фортеці кращі свої сили. Цим для армії Петра І було створено передумови перемоги над військами Карла XII та І.Мазепи. Майже 300 років тому Полтавська битва стала поворотною в тогочасній європейській історії, на два століття визначивши подальшу долю України. У 1802 р. 8-тисячне місто стало губернським центром. У зв'язку зі 100-річним ювілеєм Полтавської битви столиця губернії почала забудовуватися кращими зодчими як «малий Петербург». Відтоді сучасна Полтава успадкувала свою центральну частину — унікальний всесвітньо відомий ансамбль Круглої площі. На початку 1870-го р. у місті з'явилася залізниця з депо і майстернями, а в 1889 р. — чавуноливарний завод. Проте загалом до 1914 р. у 60-тисячному губернському центрі переважали невеликі підприємства. Лихо фашистської окупації Полтави, яка стала штабним центром групи армій «Південь» і яку відвідав Гітлер, перетворило значну частину досягнень в руїни. Було знищено всі 83 підприємства, електростанцію, водогін, каналізацію, 2/3 житлового фонду, навчальні і медичні заклади, театри, бібліотеки… Розстріляно і закатовано 18200 полтавців, в тому числі 5087 дітей. До Німеччини вивезено 20800 чол. Та нескореним лишився дух полтавців, серед яких антифашистську боротьбу вело 5 підпільних груп. Так, робітники паровозоремонтного заводу зірвали всі спроби окупантів налагодити ремонт паровозів для своїх потреб. Водночас, після звільнення Полтави від фашистів 23 вересня 1943р., вони вже з грудня відновили роботу одного з цехів, а в 1944р. завод запрацював на повну потужність. У грудні 1943р. до Полтави було завезено 12 тис. шкільних підручників і 4 тис. наукових та художніх книг. У 7 школах відновили навчання більше 10 тис. учнів. Повернулися з евакуації і розпочали заняття педагогічний, інженерів сільськогосподарського будівництва і сільськогосподарський інститути (в січні 1945 р. в них уже навчалося 1,5 тис. студентів). Післявоєнне відновлення Полтави відбувалося в 1950-х рр., пізніше — почалася газифікація міста, з'явилося телебачення. З 1962р. вулицями закурсували перші тролейбуси. Символами відродженої духовності полтавців стали нова будова театру ім. М.Гоголя (1958р.) і відбудова з руїн, залишених фашистами, унікального будинку краєзнавчого музею.

Археологічні знахідки на території Рівного свідчать про його заселення з доби неоліту. Перша письмова згадка про Рівне датована 1283, міститься в латиномовній польській хроніці «Rocznik kapituły krakowskiej», де йдеться про переможну битву краківського і сандомирського князя Лєшека Чорного з литовським військом. До 15 ст. місто не згадується в писемних джерелах. У грамоті великого князя литовсього. Свидригайла у 1434 воно назване серед інших волинських поселень. У цей період Рівне належало луцьким шляхтичам Дичкам. У 1461 р. Івашко Дичко продав його князю Семену Несвицькому, одному з представників династії Гедиміновичів. Значного розвитку Рівне набуло в період правління княгині Марії Несвицької (Рівненської), зусиллями якої поселення перетворилося на князівську резиденцію. У 1481 р. тут було збудовано замок, а у 1492 р. Рівне отримало статус міста й магдебурзьке право. У 1500 р. місту був наданий привілей на щорічне проведення ярмарку. увійшло до складу володінь князів Острозьких. Місто втратило статус княжої резиденції, перетворившись на провінційне поселення Волині. Панування князів Острозьких збіглося з татарськими набігами на Волинь. Рівне впродовж 1540–1619 рр.. шість разів піддавалося татарським руйнуванням. У 1621 р. місто перейшло як посаг у власність магнатів Замойських, із діяльністю яких були пов'язані покращення добробуту міста, збільшення чисельності населення та будівництво першого шпиталю (1637). У 1648 р. Рівне було спустошене в ході Національно-визвольної війни. 1667 р. позначився епідемією чуми, унаслідок якої загинуло ²/3 мешканців. Під час подій Північної війни 1700–1721 в Рівному розквартировувалися шведські та російські війська. У 1723 р. Рівне у складі великих маєтностей отримав у власність князь Є.-О.Любомирський. Із цим магнатським родом пов'язане відродження міста, його представники більше століття вважали Рівне своїм «родовим гніздом», а Рівне завдяки значному розвитку стало важливим торговим центром Волині. Унаслідок 2-го поділу Речі Посполитої, у 1793 р. , Рівне на тривалий час увійшло до складу російської імперії і стало центром однойменного повіту. На той час це було невелике містечко, тут розвивалася промисловість, працювали цегельні, вапнярний і пивоварний заводи. Пожвавленню економіки Рівного сприяло будівництво нових шляхів. У 1857 через місто простяглося Києво-Брестське шосе, у 1873 було запроваджене залізничне сполучення Здолбунів–Брест-Литовськ (нині м. Брест, білорусь). У період Першої світової війни Ріівне опинилося в прифронтовій смузі, тут проводилася мобілізація місцевого населення, розміщувався штаб Особливої армії Південно-Західного фронту. У 1919 Рівне стало тимчасовою столицею Української Народної Республіки. За умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею у 1921 Рівне ввійшло до складу Польщі, за містом зберігся статус повітового центру в межах Волинського воєводства. 17 вересня 1939 р. в Рівне вступили радянські війська. Указом ВР СРСР від 4 грудня 1939 р.Рівне призначене центром області. Із початком воєнних дій у червні 1941 р. місто зазнало значних руйнувань. Після звільнення Рівного. в лютому 1944 почалася відбудова міста, яка в основному завершилася до 1950. У післявоєнний період активно розвивалися промисловість та освітня інфраструктура міста. У 1990 р. в Рівному були проведені перші вибори до міськради на демократичній основі. Постановою Президії ВР УРСР місто «Ровно» було перейменоване на «Рівне», відповідно була змінена й назва області – «Рівненська».

Заснування міста Суми пов’язано з подіями визвольної війни 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького, коли 1651 українські козаки зазнали поразки під Берестечком. Наслідком цього стало посилення експлуатації і національного гніту українського народу польськими магнатами. Засновником Сум вважається полковник Герасим Кондратьєв, який в 1655 році прийшов сюди, на територію російської держави, з групою козаків-переселенців з містечка Ставище Білоцерківського полку. 26 квітня 1655 вони відправили чолобитну цареві Олексію Михайловичу з проханням заснувати місто на його нинішньому місці. москва дозволила козакам тут влаштуватися і впродовж 1656-1658 років під керівництвом російського воєводи К.Ю.Арсеньева будувалася фортеця. Свою назву місто отримало від річок Сума і Сумка, які омивали його з двох сторін. Проте до наших днів дійшла легенда, що на місці, де стоять Суми, в дубовому лісі були знайдені три мисливські сумки повних золота, немов Знак Благословення для заснування міста — ця версія знайшла відображення в гербі міста. Сумська фортеця була однією з найбільших і найбільш укріплених фортець Слобожанщини. У 1658 році Суми стали центром Слобідського козацького полку, створеного з українського козацтва та очолюваного Г.Кондратьевим, який захищав південні кордони російської імперії від нападу кримських татар. В адміністративному відношенні місто підпорядковувалося бєлгородському воєводі, органом самоврядування була ратуша. Згідно перепису, в 1660 році в місті проживало 2740 осіб, з яких 1642 козака, 1060 міщан і 38 селян. У 1732 році місто Суми стало адміністративним центром Слобідської України з населенням 7700 жителів, в 1743-65-ті роки — центр Сумського слобідського козацького полку, а в 1765 році — місто стало центром Сумської провінції. До 1914 року місто Суми стало найупорядкованішим повітовим містом у Харківській губернії з інтенсивним діловим життям, зводилися кам’яні будинки, з’явилися бруковані вулиці, які освітлювалися електричними і гасовими ліхтарями, з’явився водопровід, телефон. Працювало 38 фабрик і заводів, з’явилися великі магазини, банки, лікарні, діяли 2 театри і кілька кінематографів, навчальні заклади, громадські парки. Буремні події ХХ століття не оминули й місто над Пслом. Доленосні події – революція 1905-1907 рр., Перша світова війна, події жовтня 1917 р. та громадянська війна – відлунювали у провінційних Сумах. Стабілізація життя розпочалася лише в 1920-х роках. У 1923-1924 рр. запрацювали металообробні та машинобудівні заводи. Новий період в історії міста почався з утворення у 1939 р. Сумської області. Місто стало обласним центром – центром культурно-мистецького та економічного життя цілого регіону України. Якщо друга половина 1940-х – 1950-ті роки в історії Сум, як і всієї країни, були роками відбудови, то 1970-ті стали роками перетворення міста на потужний промисловий і культурний центр. Місто зростало й оновлювалося. Його архітектурне обличчя вирізнялося оригінальністю з-поміж інших обласних центрів України. Здобуття Україною Незалежності позначилося на всіх сферах життя Сум. На межі тисячоліть сумчани згадали про велику історичну спадщину міста. У 1997 р. відновлено зруйнований у 1918 р. пам’ятник І. Харитоненку. Новітня, за незалежності України (від 1991 року), історія Сум пов'язана з явищем так званої «Студентської революції на траві», що відбулася в травні 2004 року, та стала для держави безпрецедентною. Тоді кілька десятків студентів із викладачами та батьками вийшли на мітинг у центрі міста з вимогою відставки губернатора Володимира Щербаня та начальника обласної міліції Миколи Плєханова. Наметове містечко, яке вони розбили, знесла міліція, кількох осіб, які там перебували, заарештували. Ці сумські події стали не лише актом студентської непокори та боротьби за людські права, а й фактично виявилися предтечею Помаранчевої революції. У 2001 році в місті відкрито один з найбільших стадіонів України — «Ювілейний», що вміщує 25 830 глядачів. Він став домашньою ареною не тільки для місцевих команд: у 2008-2009 роках на ньому грав ФК «Харків», а 2016 році, через Війну на Донбасі — донецький «Олімпік». З початком російського вторгнення в Україну, 24 лютого російські окупаційні війська підійшли до міста з північно-східного напрямку, дорогою від села Юнаківка близько 7 ранку, після чого почалися бої за місто. Після ще місяця безуспішних боїв, російські окупаційні війська покинули територію Сумської області. 21 квітня Укрзалізниця відновила рух електропоїздів на Чернігівщині та Сумщині.

Вперше Тернопіль згадується у 1540 р., коли польський король Сигізмунд І видав грамоту краківському каштеляну, великому коронному гетьману Янові Амору Тарнавському на місцевість у Теребовлянському повіті з умовою побудувати над річкою Серет фортецю. Спорудження замку проводилось у 1540-1448 рр. Навколо нього почали осідати люди. Укріпив і добудував замок син Яна Тарнавського Кшиштоф, а згодом – Томаш Замойський, який отримав місто як придане дружини – доньки князя Олександра Острозького. З боку міста замок був захищений глибоким ровом і земляним валом та укріплений частоколом. Із заходу його захищали води штучного ставу, створеного у 1548 р. По кутах стояли великі вежі. Для оброни замку утримували невеликий загін. Крім того, всі міщани повинні були мати власну зброю. За свою історію замок піддавався частим нападам завойовників. Ще під час будівництва, у 1544 р., татари вчинили першу спробу нападу на місто. Під час облоги жителі Тернополя стояли на смерть, утримуючи замок до приходу із Сандомирка королівського війська. Найбільш серйозних руйнувань зазнав замок під час турецько-татарських набігів у кінці XVI – на поч. XVII ст. У 1548 р. місто отримало магдебурзьке право, згідно з яким Тернополю надавались привілеї: було дозволено три ярмарки на рік і щотижневі торги. Вигідне розташування Тернополя на торгових шляхах сприяло швидкому зростанню ремесел й торгівлі. У 1550 р. Тернополю було надано привілей, за яким купці, що їхали з Галича, Коломиї і Коропця до Кременця та інших волинських міст, повинні були проїжджати через Тернопіль і платити мито на його розвиток. У 1570 р. при церковній парафії тернопільськими міщанами було організовано братство, якому власник міста князь Острозький виділив 235 моргів землі, кошти на утримання школи і шпиталю для престарілих і хворих людей. Тернопільські міщани брали участь у визвольній війні 1648-1657 рр. У 1649 р., коли армія Богдана Хмельницького обложила Збараж, у Тернополі розпочався рух на підтримку козаків. Значна частина жителів міста влилася до козацько-селянського війська. У 1672 р., коли на Поділля вторглася могутня армія Османської імперії, війська Шишмана-паші спустошили місто. Повторно Тернопіль був зруйнований у 1675 р. Татари спалили замок, зруйнували водяні млини, греблю. Загалом протягом 1544-1698 рр. Тернопіль зазнавав спустошення з боку татар чотирнадцять разів. Із опису 1690 р. видно, що тут були тільки 40 будинків (до набігу татар їх було 420), будівлі замку стояли без даху, підвісний міст не мав ланцюгів. Щоб пожвавити економічне життя міста, уряд надав у 1724 р. Тернополю додатково привілей на влаштування щорічного ярмарку у липні. У 1772 р., після першого поділу Речі Посполитої, Тернопіль перейшов під владу Австрії. За новим адміністративним поділом він став окружним містом, що сприяло збільшенню населення. До міста прибуло багато німецьких колоністів, які користувалися значними привілеями. Місце для отримання житлових приміщень колоністи отримували там, де бажали. Ліс та інші будівельні матеріали їм надавали безкоштовно. Вони звільнялися на 10 років від сплати різних податків. Після зміни статусу був значно змінений вигляд міста. У центрі були прокладені дерев’яні, а згодом і кам’яні тротуари, почалося будівництво адміністративних і житлових будинків. На початку ХІХ ст. граф Францішек Коритовський перебудував замок у палац. Тоді ж були знесені всі оборонні споруди. У 30-40-х рр. ХІХ ст. у Австрії назрівала революція. Це змусило одного з останніх власників Тернополя Тадея Туркула у 1843 р. укласти з бургомістром контракт, за яким він відмовився від своїх прав на місто за 175 тис. флоринів сріблом, і воно стало вільним. У 1844 р. Тернопіль отримав цісарську грамоту, якою йому надавалися права вільного королівського міста й герб «Леліва». У другій половині ХІХ ст. зростанню економіки сприяло будівництво залізниць. Особливо велике значення мала лінія Львів-Підволочиськ через Тернопіль, яка запрацювала у 1870 р. Це була перша залізнична магістраль на Тернопільщині. Згодом залізнична колія з’єднала місто з Бережанами, а у 1906 р. – зі Збаражем. Були вимощені шосейні дороги до Бережан, Бродів, Залізців, Збаража, Підволочиська, Скалата, Теребовлі. На початку ХХ ст. Тернопіль став важливим центром оптової торгівлі. У значних розмірах велася торгівля спиртом-сирцем, борошном. Зростала роздрібна торгівля. У цей час у місті було 167 крамничок, 181 шинок, 18 заїжджих дворів. Для обслуговування торгівлі відкрилися кредитно-банківські установи, філії Галицької ощадної каси, крайового банку тощо. На початку ХХ ст. у Тернополі активізувалася українська громада. Було створене товариство «Громада», відкрилася українська державна гімназія, були створені культурно-просвітницькі і спортивні товариства «Просвіта», «Бесіда», «Січ», «Пласт», «Сокіл», вихованці яких у Першу світову війну влилися до лав Українських січових стрільців. У роки Першої світової війни Тернопіль був ареною активних бойових дій, що завдало значної шкоди місту. Австрійці і росіяни грабували населення, забирали коней, худобу, спалювали покоси. Росіяни вивезли з монастирської церкви великий 12-тонний дзвін, унікальну колекцію монет, рідкісні твори мистецтва та музейні цінності. Після розпаду Австро-Угорщини у 1918 р. мешканці Тернополя стали на захист Західноукраїнської Народної Республіки. З 21 листопада 1918 р. до 2 січня 1919 р. Тернопіль був столицею ЗУНР. У будинку, де нині середня школа № 4, працював уряд, який згодом переїхав до Станіславова (Івано-Франківська). 16 липня 1919 р. поляки зайняли місто. Польська влада проводила колоніальну політику в усіх сферах життя краю. Українці обмежувалися у правах, польський уряд впроваджував заходи щодо знищення української культури. Було закрито українську гімназію, зі шкільних бібліотек вилучалися книжки українською мовою. Протидіючи польському засиллю, українці почали відновлювати роботу таких організацій, як «Луг», «Сокіл», «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», спортивний клуб «Поділля». Особливо активно діяв молодіжний український націоналістичний осередок в українській гімназії, які очолювали Роман Паладійчук та майбутній лідер ОУН Ярослав Стецько. У 1922 р. Тернопіль став центром новоствореного воєводства, що охоплювало 17 повітів. У 1939 р. Західна Україна була приєднана до СРСР, 4 грудня 1939 р. Тернопіль став центром області. Великих руйнувань місто зазнало під час Другою світової війни. У 1944 р. у руїнах лежало 85% будинків. Тернопіль доводилося відбудовувати заново. У 1951 р. було відбудовано замок, у 1957 р. побудовано новий обласний музично-драматичний театр ім. Шевченка.

Археологічні знахідки на території сучасного Ужгорода належать до епохи раннього палеоліту (близько 100 тис. р. до н. е.). За всю свою багатовікову історію Ужгород мав різноманітні назви – Унгвар, Гунгвар, Онгвар, Унгуйвар, Унгоград, Гункбар, Оуггород тощо, але всі вони перекладаються, як «замок або місто на річці Уж». Одна із найдавніших згадок про місто під назвою Гункбар відноситься до 1154 р. і зафіксована вона у творі арабського географа-мандрівника Аль-Ідрісі «Книга Рожера». Здавалося б, з походженням назви міста все очевидно: місто стоїть на річці Уж, тому й зветься Уж-город. Проте плазун вуж в даному випадку до назви річки ніяк не відноситься: уж – це давньоруське слово ужина – «вузьке місце»(русло річки і справді вузьке та звивисте). Але деякі дослідники вважають, що назва річки Уж – це видозмінена ще старіша назва від тюркського слова «Унг», «онг», «хунг», що в перекладі означає «вода, річка». Перша літописна згадка про місто Гунг в хроніці «Gesta Hungarorum»(«Історія угорців») сягає 872 р. Імовірно, що початком міста стало укріплене городище та поселення навколо нього. На думку українських вчених, місто було резиденцією слов’янського князя Лаборця, а угорські історики повідомляють, що в місті знаходилась резиденція Альмоса Аккора, одного з командирів кінноти князя Арпада. В 10 ст. на поселення напали кочові угорські об’єднання і захопили його. Місто отримало угорську назву Унгвар, а фортеця стала важливим опорним пунктом, який в 1086 р. витримав облогу половецького хана Кутеска. З 1214 р. Ужгород став центром комітату Унг. В 1241 р. місто зруйноване монголо-татарами під проводом Батия. Історики вважають, що більшість закарпатських фортець того часу були земляними, а тому і не могли витримати облог кочівників. Така доля спіткала й ужгородське укріплення. У 1279 р. угорський король Ласло IV Кун (р.п.1272-1290) передав усі володіння комітату Унг в управління воєводі Фінті. А з 1290 р. господарем міста став феодал Аба Омодей. З 1322 р. і до 1691 р. Ужгород належить родині Другетів, які прийшли до Угорщини на поч. 14 ст. з Італії в супроводі правнука одного з останніх Арпадовичів та майбутнього короля Карла Роберта Анжуйського (р.п.1308-1342). Однією частиною міста – горянською – володів Філіп Другет, а іншою -дравецькою – Янош Другет. Філіп Другет будує на Замковій горі нову фортецю. У 1380 р. місто отримало право на проведення щотижневого ярмарку, що тривало аж до радянських часів. В 15 ст. Ужгород невелике містечко в Північній Угорщині, де був військовий гарнізон, фортеця,проживало кілька десятків дворян, ремісників, торговців та понад 30 кріпосних сімей, хоча в 1430 р. місто одержує привілеї від короля й офіційно іменується «Привілейоване місто Ужгород». Населення Ужгорода брало участь у селянській війні 1514 р., а з 1526 р. і до початку 18 ст. місто стало крайнім східним форпостом габсбургської Австрії на кордоні з Трансільванією. Незважаючи на складну політичну ситуацію, у 15-16 ст. зросла роль Ужгорода як економічного, торгівельного та івійськового центру. Зокрема зростання ролі торгівлі у розвитку міста засвідчує поява печатки з гербом міста: щит з двома виноградними лозами і двома гронами винограду. У 1646 р. в Ужгородському замку за сприяння Анни Другет (Янни Якушич) та її брата, римо-католицького єпископа Юрія Якушича, 63 православні священики підписали Ужгородську унію, за якою було утворено греко-католицьку церкву на Закарпатті. В кінці 17 ст. Ужгород став ареною жорстокої антигабсбурзької боротьби, яку очолював граф Імре Текелі ,один із керівників боротьби за незалежність Угорщини від австрійського панування. Повстанці захоплювали замок в 1679 та 1684 рр. і частково його зруйнували. 14 квітня 1684 р. в місті Кошице (Словаччина) повсталі повісили одного з останніх господарів фортеці та міста з династії Другетів – Жигмонда Другета. 1691 р. помер останній член родини Другетів за чоловічою лінією. Новим наджупаном комітату Унг та власником Ужгородського замку став впливовий угорський магнат Міклош Берчені, дружиною якого була покійна на той час Христина Другет. У цей час Берчені було лише 22 роки і на руках він мав 3-х дітей. В 1695 р. Міклош Берчені одружився із 40-річною, але надзвичайно вродливою і заможною донькою державного судді Іштвана Чакі Христиною. Місцем проживання майбутнє подружжя обрало Ужгородський замок. Ужгород почав порівняно швидко відбудовуватись і став центром культурного й політичного життя краю кінця 17 — поч. 18 ст. Після поразки визвольної війни 1711 р. Міклош Берчені обрав долю вигнанця й оселився в Туреччині. Крістіна Чакі , залишивши усе своє багатство, розділила з чоловіком нелегке життя на чужині. У 1796 р. в Ужгороді було споруджено величезний млин, який забезпечував жителів міста та сусідніх сіл. У 1845 р. відкрилася перша друкарня. В 1873 р. з Ужгорода було прокладено залізну дорогу, що з’єднувала місто з Мукачево, продовжена в 1887 р. до Стрия, в 1893 р. – до Берегово, а згодом продовжена до Самбора. В 1900 р. був побудований перший закарпатський спортивний стадіон «Спартак» (парк Підзамковий). В 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття з центром в м. Ужгород переходить до Чехословаччини. В 1938 р. після підписання Мюнхенського договору місцевість було приєднано до Угорщини. В 1944 р. місто зайняли радянські війська, а в 1946 р. Ужгород став центром новоствореної Закарпатської області. В 1990 р. тут почали відроджуватись угорські громадські організації, а в 1991 р. Ужгород був одним із перших населених пунктів Радянського Союзу, який відмовився виконувати накази москви. Місто розділене річкою Уж на Старе місто (правий берег) та Нове місто(лівий берег), які з’єднують 6 мостів.

Назва міста Харків походить, імовірно, від річки Харків, хоча деякі дослідники пов'язують Харків з давнім половецьким поселенням Шарукань в околиці сучасного Харкова. Також існує переказ, за яким назва Харків походить від одного з перших поселенців — козака Харка. Археологічні розкопки на території Харкова доводять, що тут було поселення вже за бронзової доби у 2 тисячолітті до Хр.; є також знахідки зі скіфського (6-3 ст. ст. до Хр.) та сарматського (2-1 ст. ст. до Хр.) періодів; в околицях Харкова знайдено ранньо-слов'янські сліди Черняхівської культури (2-6 ст.) та слов'янське городище Донецьке з княжої доби. Проте, в 12-17 ст. теперішня територія Харкова належала до Дикого Поля, що його опановували половці, а згодом татари. Формально Харківщина належала з початку 17 ст. московському царству. Поставали перші поселення — слободи з російських поселенців, а ще численніші українські поселення втікачів з Гетьманщини й Правобережжя. У середині 17 ст. вони заснували ряд українських поселень на Харківщині. 1655 року ватага українських козаків під проводом «осадчого» І. Каркача оселилася поблизу харківського укріплення. 1654–1655 pp. вважають датою заснування Харкова (Д. Багалій). Козаки збудували оселю довкола фортеці, що вже існувала раніше на височині між р. Харковом і Лопанню, оточеній лісами і болотами. Московський воєвода Селіфонтов поширив на них свою владу, але у внутрішні справи козацьких поселенців не втручався, і вони рядили свої справи за «черкаським звичаєм». Українські поселенці допомогли збудувати нове укріплення та несли оборонну військову службу. 1655 р. в Харкові жило бл. 600 служилих людей, а всього населення бл. 2000. Назагал Харків у 17 ст. був військово-оборонним форпостом та хліборобським містом. Частина мешканців займалася ремеслом і торгівлею і жила на території укріплення, але більшість оселялася в слободах навколо укріплення й займалася хліборобством. Селяни мали право користуватися землею, займалися ремеслами і зберігали козацькі вольності. 1732 року була спроба замінити слобідські козацькі полки на армійські. Заснований у 1659—1660 роках Харківський полк як адміністративно-військова одиниця належав до найбільших у Слобідській Україні. 1732 року він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 мешканців, у тому числі 5870 козаків. У складі полку було 18 сотень. Через малу кількість некозацького населення на території полку 1706 року тимчасово ліквідовано воєводське управління, а влада полкової старшини поширилася на все населення. Бувши полковим містом, Харків став адміністративним осередком; тут діяли полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на козацьких радах, але її затверджував царський уряд. До видатних полковників належали І. Сірко, І. Шидловський тощо. Харків був осідком полку майже ціле століття (до 1765 р.). 1765 року царський уряд скасував полкову самоуправу Харкова, козацьке населення перетворилося у своїй масі на військ. поселенців, і на нього накладено різні податки й інші повинності. З 5 слобідських полків утворено адміністративно-територіальну одиницю — губернію з осідком у Харкові. 1780–1796 — замінено губернію на Харківське намісництво, потім знов на Слобідсько-Українську, а з 1836 р. — на Харківську губернію. 1799 постала окрема Харківська єпархія. Влада у Харкові під час революції була в руках Тимчасового уряду та демократичних установ — губернатора комісара, міські думи, земств. Окремо творилися робочі ради, в яких переважали неукраїнські елементи, що намагалися перебрати владу в свої руки революційним шляхом, особливо після листопада 1917. Українці Харкова, репрезентовані в Українській Центральній Раді, гуртувалися в громадьскіх і культурні товариствах, головне з метою впливати на міські справи й українське населення провінції. Після Берестейського миру німецька армія й українські війська 19 квітня 1918 звільнили Xарків від більшовиків. За гетьманської влади губерніальним старостою в Харкові був Петро Заліський. У листопаді 1918 короткочасно владу в Харкові захопили війська Директорії УНР, але 3 січня 1919 місто знов опанували більшовики, і тут діяв уряд України до 25 червня, коли місто зайняли російські білі війська А. Денікіна, які перебували тут до 11 грудня 1919. Після перемоги червоних над Денікіном до Xаркова повернувся третій український уряд, і Харків став столицею УСРР. За радянських часів столичний Харків далі розбудовувався інтенсивніше від інших міст. Під час другої світової війни Харків був значно зруйнований. Радянська влада перед наступом німецьких військ частину заводів й установ евакуювала, інші зруйнувала. Відбудова знищеного Харкова почалася ще за війни і тривала за наступних років, одночасно з реконструкцією й розростанням міста. Відбудовано ряд заводів, стали до ладу нові. Відновлено і поширено житловий фонд побудовою нових кварталів. У середині 1990-х років були затверджені прапор та герб Харкова, перейменована низка вулиць та інших об'єктів. У 1995 році була відкрита перша ділянка Олексіївської лінії метро, почалося будівництво нових храмів, з'явилися нові пам'ятки, дельфінарій та були реконструйовані численні об'єкти інфраструктури. Місто розпочало активну міжнародну співпрацю, отримавши велику кількість нових міст-побратимів. 24 лютого 2022 року, близько 5:00 російські окупанти розпочали обстріли Харкова. Вночі проти 26 лютого були випадки прориву оборони; кілька ворожих танків зайшли у Харків, були знищені і контроль над містом відновлено українськими військами. Станом на початок квітня 2022 року група документаторів Інформаційного центру «Майдан Моніторинг» зафіксувала понад 200 частково або повністю знищених об'єктів цивільної інфраструктури у Харкові.

З глибокої давнини на берегах Дніпра, де нині розкинувся Херсон, вирувало людське життя. Тут войовничі скіфи зустрічалися з давньогрецькими мореплавцями та купцями, слов'яни-землероби - з кочовими володарями Степу - печенігами та половцями. В ХІ-ХІІІст. на великому торговельному шляху «з варягів у греки» стояло місто Олешшя - головний морський порт Київської Русі. З ХV ст. цими землями проліг кордон між володіннями українського козацтва, кримських татар, турків - османів. Майже три століття тому на острові Кошовому (нині о. Карантинний), де зараз міські вулиці та парки, існували зимівники запорізьких козаків. Часом визначних подій в історії краю стало ХVІІІ ст. У 1737р. під час російсько-турецької війни на високому правому березі Дніпра було збудоване укріплення Олександр-шанц, що стало попередником Херсона. Завоювання Російською імперією Чорноморського узбережжя обумовило необхідність побудови флоту. Так, Херсон був заснований у 1778 році як фортеця, морський порт та перша база Чорноморського флоту. Названа фортеця на честь давньогрецької колонії Херсонес, де у 988 році хрестився князь Володимир і яка мала стати форпостом на шляху проникнення ісламу в російську імперію та у боротьбі християнства з язичництвом. Херсонську фортецю будували тисячі солдатів та офіцерів, майстрів та ремісників. Жителями новозбудованого міста були українці та росіяни, греки, французи, німці, люди інших національностей. Підтримане урядом місто з його гаванню стало важливим торговим центром. Місту судилось стати і центром суднобудування і торгівлі сільськогосподарською продукцією з різними регіонами країни та зарубіжжя. В різні часи доля міста берегла його від руйнації та знищення. Попри всі негаразди, війни і революції, місто вистояло і збереглось. У березні 1923 році Херсон став центром Херсонської округи. До червня 1925 року, коли губернії було ліквідовано, він входить до складу Одеської губернії.У середині серпня 1941 року німецькі війська підійшли до Херсона. Місто захищали воїни 51-ї стрілецької дивізії і моряки Дунайської військової флотилії. Битва за Херсон тривала з 15 по 18 серпня 1941 року, коли Херсон тимчасово захопили німецько-фашистські війська. Він увійшов до складу німецького протекторату Райхскомісаріат Україна. За час окупації Херсона місто було перетворено у велику перевалочну базу, та місце переправи через Дніпро, для безперебійного постачання усім необхідним військ групи армії «Південь». В районі селища Антонівка було наведено паром, канатну дорогу, та в короткий час було збудовано залізничний міст.30 березня 1944 р. Херсон отримав статус обласного міста УРСР. У повоєнні роки місто перетворилося на великий промисловий, сільськогосподарський та культурний центр на Півдні України. Галузеве формування промисловості Херсона в цілому завершилося в 50-ті роки. Під час російсько-української війни бойові дії в районі міста почалися з перших днів повномасштабного вторгнення рф на територію України, 24 лютого 2022 року. 1 березня 2022 року Херсон був тимчасово окупований російськими військами. Окупаційні сили почали влаштовувати провокації з ціллю подальшої анексії регіону. Жителі міста зазнали репресій від окупаційних військ. Найбільших репресій зазнали проукраїнські громадяни та ветерани АТО. Знущань від військ рф зазнавали і прості місцеві жителі. Окупаційна влада перевела навчання в школах на російську мову та знищувала українські книжки. 11 листопада в місто увійшли Збройні сили України. Херсон був звільнений після 256 днів окупації. Починаючи з 6 червня 2023 року, частину міста та його околиць затопило водою річки Дніпро, яка розлилась в результаті підриву російськими окупантами дамби Каховської ГЕС.

Дата заснування міста не відома, та перші згадки відносяться до першої половини XV століття та пов'язані з правлінням польського короля Владислава ІІ Ягайла. Серед населених пунктів, що згадуються у документах є сільське поселення під назвою «Ploskir о wcze» («Плоскирівці») та відповідний до цього запис: 10 лютого 1431 року у місті Сопоті король Владислав ІІ Ягайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на володіння «селами Голисин (нині село Олешин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Південний Буг у Летичівському повіті Подільської землі» («…super villis Holissin et Ploskir о wcze super fluvio Boh iacentu in terra Podoliensi et districtum Latichoviensi sitas»).У роки правління наступного короля Владислава ІІІ знаходимо нову назву поселення Ploskirow — Плоскирів. Під час Визвольної війни у часи гетьманства Богдана Хмельницького Плоскирів та його околиці неодноразово опинялися у центрі воєнних дій та переходило із рук в руки ворогуючих сторін. Так у 1566 році магдебурзьке право фактично закріпило систему міського самоврядування, яким дозволялася торгівля, ремесла та інші міські преференції. Це, безумовно, перетворило Плоскирів з села на містечко. Продовжив розбудовувати Плоскирів і син Мацея Влодека – Станіслав Влодек, який успадкував його від батька. Він наприкінці XVI-го століття будує міські укріплення, запросивши відомого італійського архітектора Бернардо Морандо. Після закінчення битв Плоскирів повернувся у руки польського володіння. 5 липня 1795 була утворена Подільська губернія у складі російської імперії і один з її повітів став називатися Проскурівським із центром у місті Проскурові. Саме у цьому указі вперше з'являється назва Проскурів. Коли на Поділлі та в місті остаточно встановлена радянська влада, 15 березня 1941 місто стало центром Кам'янець-Подільської області; 16 січня 1954 — центр Хмельницької області, перейменоване на Хмельницький на честь гетьмана Богдана Хмельницького. До початку Хмельниччини з 1643 по 1648 рік старостою Плоскирова був Олександр Конецпольський. Тому на той час поблизу міста стояла потужна польська залога й узяти його було непросто. Проте у вересні 1649 року козацький загін війська Богдана Хмельницького на чолі з полковником Максимом Кривоносом, йшовши з-під Кам'янця-Подільського на Пиляву, штурмом взяв Плоскирівську фортецю і розгромив шляхетську залогу. У березні 1649 року польське військо виступило на Поділля з метою розгромити Подільський козацький полк та загони з подільських селян і міщан Остапа Гоголя, щоб повернути з-під козацької влади землі Подільського воєводства. Один з головних загонів, яким командував підчашний коронний Миколай Остророг, зайняв Плоскирів, де розташувався постій. У квітні польські війська відійшли на південь Волині, залишивши в Плоскирові невелику залогу. В липні 1649 року в районі Плоскирова—Чорного Острова полк Данила Нечая завдав поразки шляхетським загонам подільського каштеляна Лянцкоронського.У червні 1651 року кінний загін польських військ ротмістра Яна Кондрацького вчинив рейд під Плоскирів, де напав на українських послів, що поверталися з Молдови. Було перебито козацький ескорт і взято в полон дипломата Силуяна Мужиловського. Влітку 1653 року Богдан Хмельницький, готуючись до бою з армією короля Яна II Казимира, зосередив свої війська у районі Плоскирова, жителі якого поповнили загони повстанців. У березні 1654 року в Плоскирові та його околицях зосередилися загони польського війська коронного гетьмана Станіслава Ревери Потоцького, які незабаром просунулися вглиб східного Поділля. У 1672 році 300-тисячне турецьке військо захоплює Подільське воєводство. Плоскирів став центром нахії Меджибізького санджаку Кам'янецького еялету. Під час турецького панування в краї тяжка доля не оминула й Плоскирова. Його неодноразово руйнували польські й татарські загони. В кінці XVII ст. тут мешкало лише кілька жителів. Проте в 1699 році за Карловацьким трактатом ці землі знову відійшли до Польщі. Після залишення турками Поділля корінне населення повернулося з Волині й Галичини в рідні місця. Вперше влада у Проскурові перейшла до рук Центральної Ради 26 жовтня 1917 року. У 1923 р. Проскурів стає окружним центром. У вересні 1938 р. в місті працювала знімальна група під керівництвом класика українського кіно Олександра Довженка, яка знімала тут епізоди кінострічки «Щорс». 8 липня 1941 р. місто окупували німецькі війська, які здійснювали масові розстріли мешканців. 15 березня 1941 р. місто стало центром Кам'янець-Подільської області. У січні 1954 року Кам'янець-Подільська область була перейменована у Хмельницьку, а Проскурів - у місто Хмельницький, чим було вшановано пам'ять видатного державного та військового діяча України гетьмана Богдана Хмельницького.

На березі Дніпра у майбутніх Черкасах у IV ст. н. е. існувало поселення черняхівської культури. Поряд, за ручаєм знаходився могильник жителів цього поселення, функціонування якого датується приблизно 350—375 рр.. Судячи з досліджених археологами і антропологами поховань, основним населенням цього селища були слов'яни і алани, невелика частина його жителів вже були християнами. Як постійне поселення Черкаси відомі лише з кінця XIII століття. Перші письмові згадки, датовані 1305 роком, говорять про Черкаси як про сформоване місто (його вміщено в одному переліку з Києвом, Каневом, Житомиром та Овручем). Місцевий люд, що тяжів до укріпленого міста, як і всіх українців, тоді називали черкасами. З другої половини XIV століття, коли Черкаси підпали під владу Великого князівства Литовського, місто стало центром Черкаського староства. Черкаський замок разом з замками Вінниці, Брацлава і Канева утворював своєрідну лінію оборони на південних рубежах Київської землі, на шляху кримсько-татарських нападників. Роль Черкас як захисника руських земель зросла наприкінці XV століття, коли посилились напади кримських татар на Україну. Так, у 1483 році мешканці міста успішно відбили напад орд Менґлі-Ґерая. Перші згадки про козаків відносяться до періоду, коли намісником черкаським був князь Богдан Глинський (1488—1495), людей якого татари називали «козаками черкаськими». Для оборони міста 1549 року черкасці звели на виступі дніпровської кручі — Дніпровій горі (пізніше Замковій горі) фортецю. Від поля її відділяв широкий рів, саме ж місто розбудовувалось обабіч замку. У районі сучасних вулиць Байди Вишневецького, Хрещатик, Лазарєва та бульвару Шевченка був ярмарковий майдан. До нього з північного заходу, південного сходу та заходу вели шляхи. На виступах круч височіли дерев'яні церкви. Були у місті і муровані будівлі. Серед них — споруди, що містились на території сучасного скверу Хмельницького. Тут була резиденція князів Вишневецьких, укріплена пізніше високими мурами. Відіграючи роль своєрідного плацдарму у заселенні пониззя Дніпра, Черкаси далі розвивались як місто. Городяни обробляли землю, ловили рибу в Дніпрі та численних річках і озерах, полювали, розводили бобрів, приручали диких коней, тримали пасіки. Водним шляхом Черкаси вже тоді сполучались не тільки з прилеглими до Дніпра землями, а й з Волинню — через Прип'ять та її праві притоки. Центром міського життя у той час був замок, збудований у 1549–1552 роках на місці старого. Він стояв на найвищій, вигідній з погляду оборони, Замковій горі над Дніпром. 1 липня 1569 року відбулося підписання Люблінської унії, згідно з якою Україну (і місто Черкаси) було передано зі складу Великого князівства Литовського до Польської корони. Розпочалася польська колонізація краю. У 1598 році вибухнуло повстання під проводом гетьмана Криштофа Косинського, котрий загинув у Черкасах від рук челяді черкаського старости Олександра Вишневецького. У 1595 році повстання під проводом Северина Наливайка поширилось на територію Черкащини, міста Канів і Черкаси перейшли під контроль повстанців. 18 грудня 1637 року, переслідуючи козаків Павлюка після їх поразки під Кумейками, польське військо гетьмана польного коронного Міколая Потоцького-«Ведмежої лапи» спалило Черкаси дотла. В історії Черкас особливе місце посідає Черкаський полк, який утворений 1625 року як один з полків реєстрового козацтва. На другу половину XIX століття припало стрімке економічне піднесення міста. Зокрема, після завершення в 1876 році прокладання залізниці, з'явились перші промислові підприємства: цукроварня, цегельні, лісопильний завод, тютюнова фабрика. 25 січня 1919 року більшовицькі війська Корсунської бригади захопили Черкаси. У травні 1919 містом оволоділи війська отамана Григор'єва, відтак місто тричі переходило з рук у руки, поки в кінці місяця в Черкасах не відновили владу більшовиків. 31 грудня 1919 року місто знову перейшло в руки більшовиків. На початку січня 1920 року Черкаси були взяті українськими повстанськими загонами (зокрема повстанцями Холодного Яру), але холодноярці не змогли утримати міста і відійшли у ліси Чигиринщини. 31 січня 1920 року Черкасами оволоділи війська УНР під керівництвом генерал-хорунжого Ю.Тютюнника. Перша світова війна та радянсько-українська війна залишили після себе великі економічні та господарські труднощі. У важкому становищі перебували мешканці міста та промисловість. Відчутних збитків і непоправних втрат завдала місту німецька окупація. 22 червня, з початком німецько-радянської війни, німецькі літаки завдали бомбуванню місто. Були знищені залізнична станція, мости через Дніпро. З ініціативи молоді формувались і проводили навчання загони ополченців. Там, де нині знаходиться Південно-Західний мікрорайон, було збудовано 12-кілометровий протитанковий рів. У повоєнні роки відновився розвиток економіки та соціально-культурної сфери, а надто після того, як Черкаси 1954 року стали центром новоутвореної Черкаської області. Провідними галузями промисловості обласного центру, які сформувались за час існування області є хімічна, машинобудівна, приладобудівна, переробна та харчова. З розвитком хімічної промисловості в 1960-их роках Черкаси поступово перетворюються з центру легкої промисловості на хімічного гіганта. В 1961 році будують найбільший завод з виробництва азотних добрив в Україні

Перші поселення на сучасній території Чернівців були за неоліту. Саме тут виявлені поселення представників трипільської культури, доби бронзи та заліза. Археологи знайшли пам’ятки слов’янської культури початку нашої ери (II—V ст.). У IX—XI ст. тут проживали хорвати та тиверці. У часи правління князя Галицького Ярослава Осмомисла (1153–1187) на лівому березі Пруту постало руське городище Черн, зруйноване монголами у середині XIII століття. Згодом місто відбудували на високому правому березі Пруту як новий Черн — Чернівці. Місто Чернівці входило до складу багатьох держав. З середини XIV ст. — до складу Молдавії. Тоді Чернівці – прикордонне місто з Польщею. Торгові шляхи проходили через вулиці Чернівців зі Львова на Сучаву. Перші письмові згадки про місто були знайдені в рукописах молдавського господаря Олександра Доброго, які він видав львівським купцям 8 жовтня 1408 року. Кожен рік ця дата святкується як офіційний день міста. Визначним був 1488 рік. Саме тоді Чернівці було визнано центром Чернівецького повіту. У цьому ж, 1488-му році, Чернівці отримують магдебурзьке право. Це означає, що воно тепер «вільне місто» і органи міського самоврядування можуть самостійно здійснювати управління, підпорядковуючись безпосередньо воєводі. З давніх-давен Чернівці славні як торгове місто з грандіозними ярмарками. Проте з середини XVI ст., на жаль, потрапляє під постійні набіги і переживає занепад. Турецька навала заполонила місто 1538-го. Багато втрат зазнало місто протягом війн Молдавії з Польщею у 1497, 1509, 1688 рр., турками у 1476, 1714 рр. і татарами у 1626, 1646, 1650, 1672 рр. Богдан Хмельницький побував зі своїм військом тричі, у 1650-му, 1653-му, з 1710-го. Після перемоги під Полтавою взимку 1709-1710 рр. російське військо окупувало Чернівці. Наступний «візит» росіяни зробили під час російсько-турецької війни (1739 рік). Наслідки були катастрофічними. Чернівці перетворилися у невелике поселення. Завдана шкода відобразилася на демографії. 1762 рік констатує: 200 дерев’яних будинків та приблизно 1200 мешканців. Внаслідок російсько-турецької війни Чернівці перейшли під владу союзної Австрії (1774–1918 рр). Від самого початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини — насамперед військової адміністрації (1774–1786 рр.), згодом цивільного управління: 1786–1849 рр. Буковинської округи, що входила до складу Галичини, 1849 р. автономного краю Буковини. Місто почало процвітати у 1778 році, коли герцог Карл фон Енценберг був призначений главою військової адміністрації міста. Він запросив сюди багато купців, ремісників та промисловців для того, щоб вони допомогли розвивати торгівлю та виробництво. Нового імпульсу розвитку міста надали з 1786 року Петровські ярмарки, що проводились з 1 до 15 липня. Ядро австрійської забудови сформувалося навколо площі Рінгпляц - сучасної Центральної площі. Було започатковано радіально-променевий принцип розташування вулиць із влаштуванням містобудівельних вузлів - площ. Це дозволяло раціонально використати складний рельєф місцевості та з часом створити архітектурні пейзажі, перспективи і панорами. Сьогодні історико-архітектурна спадщина старовинних Чернівців - це цілісний, майже недоторканий ансамбль XIX та першої половини XX століть. Не перебільшуючи, можна стверджувати, що в Україні більше немає прикладів міської забудови такої якості та цінності. Достатньо сказати, що державний реєстр пам'яток архітектури нараховує понад 600 об'єктів охорони, 24 з яких - загальнонаціонального значення. 26 лютого 1861 р. після проголошення Буковини автономним коронованим краєм (герцоґством) Чернівці стають його столицею. 8 березня 1864 р. місту було надано право повного самоврядування і були обрані перші члени міської ради. Першим автономним бургомістром міста було обрано Якова фон Петровича. Особливо помітний слід в історії Чернівців залишив другий автономний бургомістр Антон Кохановський фон Ставчан (1866-1874 та 1887-1905 рр.). Якраз з його іменем пов'язане становлення Чернівців як міста європейського типу. У 1866 p. місто з'єдналося з Європою (через Львів) залізницею. З середини ХIХ ст., коли залізницю подовжили до румунського міста Ясси, Чернівці стали прикордонною вузловою станцією, яка працювала на економіку міста і краю. 4 жовтня 1875 р. Чернівці стали науково-освітнім центром, тоді указом цісаря Австро-Угорщини Франса Йосифа було відкрито університет. Святом для всіх чернівчан став пуск у 1897 р. першого трамваю. У роки Першої світової війни буковинські землі до липня-серпня 1917 р. були окуповані російськими військами. Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Буковина була включена до її складу. Влада перейшла до утвореного 25 жовтня 1918 р. Українського крайового комітету, який організував 3 листопада 1918 р. Велике народне віче у Чернівцях, що прийняло рішення про входження Буковини до складу єдиної Української держави. 6 листопада 1918 р. було встановлено українську владу на землях Буковини, населених переважно українцями. Однак вже 12 листопада 1918 р. румунські війська окупували Північну Буковину разом із Чернівцями. З 1918 року по 1940 рік Буковина була у складі Королівської Румунії. З 1920 р. в місті спостерігаються ознаки господарської стабілізації: відкриваються банківські відділення, з’являються нові промислові підприємства. У роки економічної кризи 1929-1933 рр. з метою забезпечення безробітних роботою міська влада розгортає житлове будівництво. 28 червня 1940 р. згідно з нацистсько-радянським пактом Молотова-Ріббентропа Північна Буковина з Чернівцями відійшла від Румунії до Радянської України. Відповідно до цього пакту з Чернівців було репатрійоване майже усе етнічне німецьке населення, що нанесло місцевому поліетнічному колориту непоправної шкоди. 2 серпня 1940 р. було створено Чернівецьку область у складі УРСР. У роки Другої світової війні під час німецької окупації 1941-1944 рр. до Чернівців повернулась румунська влада (Румунія тоді була союзником фашистської Німеччини). Війна не принесла значних руйнувань місту: були зруйновані кілька будинків на Центральній площі та Поштовій вулиці, підпалено Темпль. 29 березня 1944 р. до міста повернулась радянська влада. Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. місто поступово відновлює свій старий урбаністичний колорит та повертається до історичних коренів.

Археологічні дослідження свідчать що перші слов’янські поселення виникли на території міста ще в VII ст. н.е. Вже на початку Х ст. Чернігів став другим після Києва по розмірам і значенню міським центром Давньоруської держави, не дарма він згадується в Русько-Візантійському договорі 907 р. другим після Києва. Розквіт міста розпочинається після 1024 р., коли він стає центром величезного Чернігівського князівства за правління Мстислава Хороброго. В цей час зміцнюється його фортеця та починає будуватися Спаський собор, найстаріший собор Східної Європи, що зберігся до сьогодні. До середини ХІІІ ст. Чернігів зберігав за собою роль гегемона усього Лівобережжя. На початку ХІІІ ст. лише укріплення міста складали більше 350 га, а на території міста знаходилося щонайменше 11 мурованих соборів та 2 князівських тереми. Все це ставило Чернігів в десятку найбільших тогочасних Європейських міст. Утім, у 1239 р. Чернігів потрапляє в череду лихоліть що розпочалися з монгольського погрому. Протягом другої половини ХІІІ – ХIV ст. місто поступово, але невпинно занепадає, зменшуючись у розмірах щонайменше у 10 разів. Відродження міста розпочалося лише в 1370-х рр., коли місто потрапило до складу Великого князівства Литовського. Вже у 1380 р. князь Вітовт відбудовує тут фортецю, а на початку XV ст. місто стає резиденцією князя Свидригайла. Утім, в цей час майже все місто вмістилося на території колишнього давньоруського Дитинця. У 1500 р. Чернігів потрапляє до складу московської держави. Він перетворюється на велику прикордонну фортецю. Та постійні облоги та напади литовського війська, а згодом і польського війська, не сприяли розвитку міста. На кінець XVI ст. Чернігів так і залишався містом-фортецею під керівництвом московських воєвод. У цей час у місті діяв лише один Спаський собор, інші давньоруські муровані храми стояли без догляду та руйнувалися. У 1610 р. місто було спалено київським підкоморієм С. Горностаєм, населення, що вціліло під час погрому, розійшлося по окрузі. У 1618 р. за умовами Деулінського перемир’я між Московією та Річчю Посполитою, Чернігів увійшов до складу останньої. Нова польська адміністрація швидко розпочала відбудовувати місто. Уже у 1623 р. було відновлено укріплення, а місту надане Магдебурзьке право. В цей же час почали віднолюватися собори та церкви, зокрема Борисоглібський собор, який став католицьким костелом, Спаський собор та ін. Утім справжній розквіт Чернігова розпочався лише після 1648 р., коли місто стало центром Чернігівського полку Гетьманщини. Певно що найбільший вклад зробив В. Дунін-Борковський. Саме за його урядування було перебудовано чернігівську фортецю, а місто отримало нові укріплення. За його сприяння відреставрували Спаський та Успенський собори, П’ятницькій монастир, збудували муровані Воскресенську церкву на території Фореці та Петропавлівську церкву на території Єлецького монастиря, а також декілька дерев’яних церков на території міста. Також наприкінці XVII ст. розпочалося будівництво нового великого монастиря на Болдиній горі, домінантою якого став Троїцький собор авторства І. Зауера-Баптиста. Розквіт Чернігова продовжувався до середини XVIIІ ст., коли адміністративна та економічна система Гетьманщини не зазнала суттєвих змін. Починаючи з другої половини XVIIІ ст. розпочала інкорпорація міста до складу російської імперії. Уже в 1781 р. місто стало центром Чернігівського намісництва, а з 1802 р. Чернігівської губернії. Розвиток губернського Чернігова був повільним, в цей час він навіть не був найбільшим містом губернії. На початку ХІХ ст. він нараховував усього 6 тис. мешканців. Однак в цей період не припинялося муроване будівництво, а на початку ХІХ ст. в місті почалися кардинальні перебудови. Замість старої сітки вулиць, з’явилася нова, продовжували будуватися церкви, зокрема церква Михайла та Федора, Казанська церква, Богоявленська церква та ін. Розмірене життя Чернігова було перервано весною 1917 р., коли у місті розпочалися революційні події. Протягом 1918-1919 р. Чернігів перебував у складі Української Народної Республіки, Української Держави, захоплювався більшовиками, денікінськими військами. Утім, вже наприкінці 1919 р. тут утвердилася більшовицька влада. У 1934 р. в місті почалися кардинальні перепланування забудови під нові стандарти. У цей період було перебудовано або знищено частину забудови XVIIІ-ХІХ ст. У вересні 1941 р. Чернігів було захоплено військами нацистської Німеччини та її союзниками. Бої за місто тривали більше 2 тижнів, від яких Чернігів зазнав значних руйнувань. Протягом 19-21 вересня 1943 р. нацистські війська були вибиті з міста. Відбудова міста розпочалася вже у 1944 р. До праці залучалися жінки, діти та військово-полонені. Вже до середини 1950-х р. основні споруди міста були відбудовані. Зокрема в цей час почалася і реставрація пам’яток архітектури. Починаючи з кінця 1950-х рр. розпочався стрімкий ріст населення міста, якщо в 1959 р. кількість мешканців складала усього 90 тис. осіб, то вже у 1979 – 238 тис. осіб, а у 1995 – 314 тис. осіб.