- Перегляди: 1670
Пропонуємо Вашій увазі виставку, у якій надано інформацію про ювілейні дати українських та зарубіжних письменників, творчість яких користується популярністю серед читачів.
ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ СТУС (06.01.1938-04.09.1985)(85 років з дня народження)
український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті.
Василь Стус для українців є символом непохитності переконань, бо саме за захист української мови і культури та боротьбу за права людини його двічі засуджувала радянська влада. Народився майбутній поет у невеликому селі Рахнівка на Вінниччині. Згодом, сім’я переїде на Донеччину, щоб уникнути примусової колективізації. Василь Стус був учителем. Після закінчення педагогічного інституту в місті Сталіно (тепер Донецьк) та армії він викладав українську мову та літературу у школі Горлівки. Але тоді радянська влада вважала українську мову «неперспективною» і всіляко витісняла її зі шкільної програми. Проте Василь Стус завжди намагався зробити свої уроки цікавими - він розповідав дітям історії з українського минулого та читав власні поезії. Усе доросле життя Василя Стуса було пов’язане з переслідування, допитами, табірними ув’язненими. Уперше, під немилість тогочасної влади поет потрапив у 27 років. Під час перегляду фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» відбулася акція протесту проти арештів у колах української інтелігенції. Загинув В. Стус у 1985 році, відбуваючи 10-річний термін ув’язнення в концтаборі Пермської області. На Стуса упали важкі 90-кілограмові нари: хтось вважає, що це було навмисно спланованим вбивством, а хтось — нещасним випадком. 9 томів поетичної творчості Василя Стуса вийшли уже після його смерті. Також поет був реабілітований посмертно: в 1990-му. А у 2005-му, Стусу присвоїли звання Героя України.
ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА (06.01.1898-08.01.1965)(125 років з дня народження)
український поет, письменник та перекладач, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота», бунчужний 3-го Гайдамацького полку Армії УНР.
Народився Володимир Сосюра на станції Дебальцеве. Мати – звичайна домогосподарка. Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Вже з 11 років Володимир працював — допомагав батькові на шахті, потім працював в бондарному цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкового заробітку. Тому праця в ньому ще з дитинства виховала людину розуміючу життя звичайних людей. Володимир Сосюра входив до складу особистої варти Петлюри. Вижив після розстрілу денікінцями. За патріотичну поезію «Любіть Україну» (1944) Сосюру обвинувачували у «буржуазному націоналізмі».
ДЖОРДЖ НОЕЛ ГОРДОН БАЙРОН (22.01.1788-19.04.1824)(235 років з дня народження)
англійський поет, який став символом романтизму і політичного лібералізму в Європі XIX століття, представляє молодше покоління британських романтиків.
Байрон належав до аристократичної, але збіднілої сім’ї, в десять років після смерті діда (батько втік від боргів до Франції незабаром після народження майбутнього поета) успадкував титул лорда. Навчався він не дуже добре, хоч і уславився знавцем класичної літератури. У Кембриджському університеті також віддавав перевагу спорту та світським розвагам, не вилазячи з боргів. Байрон був кульгавий, схильний до повноти, тому був вимогливим до своєї зовнішності й здоров’я. Знаючи за собою схильність до повноти, він виснажував себе постійними дієтами, ліками, часто жив надголодь. Першу книгу він видав у 19 років. Байрон легко міг проплисти відстань до 9 км. В 1809 р. він переплив гирло річки Тахо, наперекір стрімкій течії під час океанського припливу. В 1810 р. за годину і десять хвилин переплив протоку Дарданелли (шириною понад 4 км). Італійці називали його «англійцем-рибою» після того, як Байрон здобув перемогу під час змагань у Венеції в 1818 p., протримавшись на воді чотири години двадцять хвилин і здолавши відстань у кілька миль. Дочка Байрона, Ада, вважається першою програмісткою у світі. За збігом обставин Ада Лавлейс померла у віці 36 років, такого ж віку, як і сам Байрон.
ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ (справжнє ім’я - Анрі Марі Бейль) (23.01.1783-23.03.1842)(240 років з дня народження)
французький письменник
Відомий французький письменник Стендаль був вельми оригінальною особистістю. Ховаючись під псевдонімом, він публікував книги і статті, авторство яких було визначено тільки після його смерті. Оскільки він ретельно приховував свою особистість, за життя він був відомий не як прозаїк, а як автор книг, присвячених італійським пам’яткам. Стендаль був присутній при Бородінській битві і бачив, як палає залишена Кутузовим Москва. Через прогресивний сифіліс, яким Стендаль захворів ще в молодості, здоров’я його поступово погіршувався протягом усього життя. Коли йому було дуже погано, щоб писати, він диктував тексти. Частина його рукописів, написаних ним під час війни 1812 року, загинула під час переправи через одну з російських річок. Найвідоміший твір Стендаля «Червоне і чорне» написаний на основі замітки в розділі кримінальної хроніки в одній з місцевих газет. В наші дні саме він вважається основоположником жанру «психологічний роман». Словом «турист» ми зобов’язані Стендалю і його твору «Записки туриста». Саме з цього моменту це слово пішло в маси. При спогляданні захоплюючих творів мистецтва письменник впадав в ступор, перестаючи помічати навколишнє. Зараз цей психосоматичний розлад називається синдромом Стендаля.
ЖУЛЬ ГАБРІЄЛЬ ВЕРН (08.02.1828-24.03.1905)(195 років з дня народження)
французький письменник, автор пригодницьких романів, основоположник жанру науково-фантастичного роману.
Всю творчість Жуля Верна об’єднує одне — пристрасть до подорожей і пригод, яка залишалася з ним протягом усього його життя, і яку він вклав у свої книги. У 11 років Жюль Верн найнявся на корабель юнгою і ледь не втік до Індії. Є версія, що після цього він обіцяв матері більше не втікати з дому та «подорожувати тільки в голові», що по суті так і сталося. У романі «Париж в ХХ столітті» Жюль Верн передбачив появу факсу, відеозв'язку, електричного стільця і телебачення. Але видавець повернув Верну рукопис, обізвавши «ідіотом». У романі «Незвичайні пригоди експедиції Барсака» Жюль Верн передбачив змінний вектор тяги в літаках. В «Знайдені із загиблої «Цинтії»» письменник обґрунтував необхідність судноплавної прохідності Північного морського шляху за одну навігацію. Жюль Верн не передбачав появу підводного човна – в його час він вже існував. Але «Наутілус», керований капітаном Немо, перевершував навіть субмарини XXI століття. На відміну від більшості інших письменників, які творили в основному в домашніх умовах, Жуль Верн упродовж більшої частини життя подорожував. Отримані враження давали йому натхнення для творчості. Мрію всього свого життя Жуль Верн втілив, коли разом зі славою до нього прийшло й багатство. Він завжди мріяв мати власний корабель, який для нього означав можливість вирушити туди, куди він сам захоче. Розбагатівши, він не став розмінюватися на дрібниці й купив собі одну за одною цілих три яхти, які були здатні перетнути навіть Атлантичний океан. Зі 108 фантастичних передбачень письменника, на сьогодні не здійснилося лише 10. Марко Вовчок, видатна українська письменниця, була особисто знайома з Жулем Верном. Французький майстер пера надав їй виняткове право перекладати його твори російською мовою. Жуль Верн міг писати понад п’ятнадцять годин поспіль, не виходячи з кабінету. Якщо до нього приходило натхнення, його було важко зупинити. Внаслідок цукрового діабету, письменник осліп незадовго до смерті, але не здався і продовжив писати, диктуючи свої твори помічникам.
БЕРТОЛЬД БРЕХТ (10.02.1898-14.08.1956)(125 років з дня народження)
німецький драматург і поет; його вважають засновником епічного («діалектичного») театру.
Маючи заможного батька, він жив на свій кошт, заробляв як драматург, поет, журналіст і навіть рекламіст. Яскравим прикладом PR-таланту Брехта був кумедний випадок з автомобілем. Із 1925-го він їздив на рекламному зразку авто фірми «Штейр». А коли його розбив, зробив на цьому рекламу «автомобіля, найбезпечнішого для життя”. І фірма видала йому нову машину, якою Брехт користувався ще довгий час. Творчість Брехта йшла рука об руку з коханням. Декілька своїх п’єс митець присвятив своїм коханим. Як справжній митець Брехт засуджував війну, наслідки якої яскраво відобразив у своєму творі «Матінка Кураж та її діти». Його театральні постановки йшли в тісному контакті з глядачами. Виконувалися пісні, іноді глядачів запрошували на сцену і робили їх безпосередніми учасниками п'єси. Навіщо це було Брехту? Для того, аби зробити театр «чудом» для театралів. Митець відійшов у вічність тоді, коли творив - в Берліні від серцевого нападу, на черговій репетиції – п’єси «Життя Галілея». Знаючи про своє слабке здоров’я він склав заповіт, в якому вказав, щоб труну з його тілом не виставляли на публічний огляд і не вимовляли прощальних промов. «Боятися треба не смерті, а пустого життя» – у відвертій розмові з товаришем висловився Майстер. «Мистецтво вимагає знань… і найголовніше - навчити людину мислити» – казав Бертольт Брехт.
ОЛЕСЬ (Олександр) ТЕРЕНТІЙОВИЧ ГОНЧАР (03.04.1918-14.07.1995) (105 років з дня народження)
український письменник, прозаїк, літературний критик, політик, громадський діяч.
Усе життя письменник прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька — Біличенко. Перед початком навчання в школі майбутньому письменнику голова сільради видав документи на прізвище матері. Оскільки у сформованому сільському класі один хлопчик на ім’я Олександр вже був, Гончару видали документи на ім’я Олесь. Про початок війни літератор дізнався з бібліотечної газети. Незабаром в складі студентського добровольчого батальйону відправився на фронт. Під час оборони Києва, в битві на річці Рось письменник отримав перше поранення. Потім Гончар був поранений ще двічі, один з осколків залишився в нозі літератора на все життя. Неодноразово йому вдавалося врятуватися від майже неминучої смерті – снаряд розірвався на місці, де пару секунд тому був Гончар. Під час кінного супроводу колони з боєприпасами кінь наступила на міну, тварина залишилася без ноги, вершника тільки оглушило вибухом. Під час перебування майбутнього літератора в кімнаті в приміщення влітав снаряд, шафа, що вдало впала, захистила Гончара. Дивовижний порятунок письменник потім пояснював молитвами любимої бабусі, яка замінила йому матір. До своєї роботи літератор був дуже вимогливим, але абсолютно невибагливим у побуті, хоча білі сорочки і скатертини любив. Олесь Гончар зазвичай твори писав зранку – приблизно з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав телефон, а коли хто письменника в цей час шукав, то домочадці відповідали, що його немає вдома. Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, О. Гончар журився: «Ляснув день». Роман «Собор» був опублікований у 1968 p. тричі – у журналі «Вітчизна» та у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Книжку швидко розкупили та прочитали мільйони читачів, які високо оцінили цей твір і прагнення його позитивних героїв захистити і зберегти як побудований ще в добу козаччини собор на Придніпров’ї, так і «собори людських душ». Перші рецензії на роман були схвальні, та невдовзі комуністична система розпочала нещадну критику і твір вилучили з літературного процесу на два десятиліття.
ТОМАС МАЙН РІД (04.04.1818-22.10.1883)(205 років з дня народження)
ірландський письменник з шотландським корінням, автор пригодницьких романів.
Хлопчика назвали Томасом Майном, але через кілька років перше ім’я перестало вживатися, і він завжди був відомий тільки як Майн Рід. Рід черпав натхнення у своїх подорожах, згодом, переносячи свої враження на папір. У письменника завжди була сильна тяга до пригод. Так, він перебрався жити в США, навіть не закінчивши школи. У США він встиг попрацювати торговцем, репортером та вчителем. Тут Майн Рід багато спілкувався з чистокровними індіанцями, в тому числі і з відомими індіанськими вождями. Письменник брав участь у Мексиканській війні добровольцем. Під час одного з боїв він був серйозно поранений, і його кинули на поле бою, вирішивши, що він мертвий. Але письменник вижив, провівши багато жахливих годин серед трупів і оббираючих їх мародерів. За своє життя Майн Рід створив безліч чудових творів, але найвідомішим з них є «Вершник без голови». Він також був чудовим вершником і влучним стрільцем. Письменницьке ремесло не принесло Майн Ріда багатства. При його житті книги його не могли прогодувати сім’ю, і жив він разом з дружиною на пенсію, яку йому виплачувала американський уряд за його військові заслуги.
СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ ПЛАЧИНДА (18.06.1928-07.09.2013)(95 років з дня народження)
український письменник, прозаїк, публіцист, критик, член Спілки письменників України.
Свідок Голодомору, пережив німецьку окупацію. Працював токарем у механічних майстернях радгоспу, пізніше — співробітником Кіровоградської районної газети. Брав активну участь у діяльності Народного Руху України. Засновник і перший голова Української селянської демократичної партії. Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь». Був старшим науковим співробітником Національного науково-дослідного інституту українознавства. Досліджував праісторію та найдавнішу міфологію України. С. Плачинда був першопублікатором доти невідомих «Щоденників» О. Довженка. 1960 р. звільнений «за український націоналізм». Автор «Словника давньоукраїнської міфології»(1993), монографічно-пошукових книг «Міфи і легенди Давньої України»(2006), «Лебедія. Як і коли виникла Україна»(2005), «Як українські міфи по світу розійшлися»(2009) (згідно з якими історія українського народу починається від часів Мізинської стоянки (XX-XVтис.до н. е.).
ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК (22.06.1898-25.09.1970)(125 років від дня народження)
німецький письменник XX століття, представник літератури «втраченого покоління».
Коли Ремаркові було 18 років, перед тим, як його забрали в армію, він давав приватні уроки гри на фортепіано, щоб трохи заробити. Музикантом він був досить хорошим. 1916 року його мобілізували на фронт Першої світової війни. 17 червня того ж року направлений на Західний фронт. Перебування на війні тривало три роки. 31 липня 1917 р. поранений осколками гранати в ліву ногу, праву руку і шию. Водночас, попри власне поранення, зміг дотягти до медичної частини пораненого товариша. До закінчення війни перебував у військовому шпиталі в Німеччині. По війні наполегливо шукав себе в суспільстві та професії. Повернувся в католицьке училище, яке не встиг закінчити, але, пройшовши через втрати юнацьких ідеалів, смерть товаришів, поневіряння післявоєнних років, прикладом покори він уже не був. Покинув вчителювання і часто змінював професії. Працював бібліотекарем, бізнесменом, редактором в журналі «Echo Continental» і навіть продавцем надгробків, органістом при каплиці в лікарні для божевільних. Все життя Ремарк любив елегантно одягатися, він завжди стежив за собою і добре виглядав. Особливе пристрасть він відчував до широких краваток. Не визнаючи друкарської машинки, писав він в основному від руки, причому виключно олівцем. Одним з друзів Еріха Марії Ремарка був знаменитий кіноактор Чарлі Чаплін. Своєю першою повісті Еріх Марія Ремарк так соромився, яку нині вважає невдалою, що згодом скупив і знищив весь її тираж. Протягом усього життя Еріх Марія Ремарк колекціонував зображення і статуетки ангелів.
ДЖОРДЖ ОРВЕЛЛ (справжнє ім’я – Ерік Артур Блер) (25.06.1903-21.01.1950)(120 років від дня народження)
англійський письменник.
Всесвітньо відомим став завдяки двом творам, написаними в останні роки життя: політичній алегорії «Колгосп тварин» і роману-антиутопії «1984», у яких він зобразив тоталітарне суспільство. Ввів у політичну мову термін «холодна війна». Завдяки письменнику виник новий термін для позначення ситуації, коли пропаганда використовується для спотворення фактів - орвеллізм. У СРСР саме ім'я Джорджа Орвелла було нікому невідоме, тому що він вважався «шкідливим » письменником. Свого часу він чимало помандрував, в основному по Європі. Грошей йому не вистачало, так що в дорозі він брався за будь-яку роботу. У молодості Джордж Оруелл встиг пожити в Бірмі, яка зараз називається М'янмою. Там він служив в колоніальній поліції. Джордж Орвелл писав не тільки художню прозу. Він опублікував чимало серйозних робіт із соціології та культурології. Також Орвелл написав 16 віршів. Все життя Орвелл відкрито критикував ідею комунізму. Він добровольцем брав участь у громадянській війні в Іспанії, борючись в рядах республіканців. Там він отримав кульове поранення в горло і ледь не розлучився з життям.
ФРАНЦ КАФКА (03.07.1883-03.06.1924) (140 років від дня народження)
австрійський прозаїк, один із найвизначніших німецькомовних письменників XX ст., більшу частину творів якого було опубліковано посмертно.
У дитинстві його назвали дивним і божевільним через те, що він вів себе відлюдником і був закритим. Юний Франц страждав від невимовної самотності і непорозуміння з батьками, зокрема від деспотичності батька. Через Тебе я втратив віру в себе, натомість придбав безмежне почуття провини, – пише він у «листі батькові». Деякий час Кафка був простим нудним офісним працівником в страховому відділі з нещасних випадків, що привело його в розпач і ще більший песимізм. Під час важкої хвороби, Франц Кафка попросив свого друга Макса Брода знищити всі його рукописи, включаючи романи, нікому раніше не відомі. Однак, той його не послухав, а, навпаки, сприяв їх публікації. Завдяки цій людині, Кафка і став всесвітньо відомий. Розповіді і роздуми письменника – відображення його власних неврозів і переживань, які допомагали йому подолати свої страхи. Три його посмертних романи «Америка», «Процес» і «Замок» так і залишилися незавершеними. Незважаючи на меланхолійність Франца, друзі відмічали його незвичне почуття гумору, називали його «душею компанії», одне з німецьких видань писало про схожість Кафки з Чарлі Чапліном. Із-за складних сімейних стосунків, Кафка не міг побудувати свою власну сім’ю. Він часто був закоханий, неодноразово розривав заручини зі своїми обраницями, дітей у письменника не було. Одного гуляв Берлінським парком Стегліц у віці 40 років, коли побачив маленьку дівчинку, яка невтішно плакала, бо загубила улюблену ляльку. Вони з Кафкою довго й марно шукали згубу. Франц запропонував їй зустрітися завтра, щоб ще раз все добре обшукати. Наступного дня, коли вони так і не знайшли її, Кафка дав дівчинці лист, «написаний лялькою», в якому було сказано: «Будь ласка, не плач. Я вирушила в подорож, щоб побачити світ. Обіцяю тобі писати про всі свої пригоди.» Так розпочалася історія, що тривала до кінця життя Кафки...При зустрічах він читав їй старанно складені листи про пригоди улюбленої ляльки, яку дівчинка вважала чарівною. Одного разу Кафка прочитав їй лист, за сюжетом якого лялька повернулася до Берліна, а потім дав їй ляльку, яку купив. «Вона зовсім не схожа на мою ляльку», - сказала дівчинка. Кафка дав їй ще один лист, у якому було сказано: «Мої подорожі змінили мене». Дівчинка обійняла нову ляльку і понесла її додому. Через рік Кафка помер.
ВАСИЛЬ КОСТЯНТИНОВИЧ БАРКА (справжнє прізвище - Очерет)(16.07.1908-11.04.2003) (115 років від дня народження)
поет, прозаїк, публіцист українського зарубіжжя
Прізвища Василя Барки немає в Українській радянській енциклопедії. Літературознавці тоталітарного режиму намагались замовчувати його постать до останнього. Але він дожив до того часу, коли його ім’я з-за океану повернулося на рідну землю, яку він вимушено покинув у дні страшної веремії. Василь Барка – митець із когорти українських письменників Америки. Цього видатного письменника-модерніста, літературознавця та філософа двічі номінували на здобуття Нобелівської премії. Барка був ерудований, його було любо слухати, коли говорив про світову культуру, про Данте, якого цитував староіталійською мовою. Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі «Жовтий князь», не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде видрукувано в Україні. Барка, не будучи схильним до точних наук, сам собі вигадав і фізику, й хімію, й математику. Він варив чай із піску й вважав це корисним, бо така була його власна «хімія». Захопившись оптикою й переломленням «шкідливих для зору сонячних променів», вирішив носити темні окуляри. Одних здалося мало — начепив ще одні, а потім і треті. Дужки трьох окулярів муляли вуха, поет підмощував на вуха газету й мав екстравагантний вигляд. Залишившись на чужині, чоловік переймався долею родини, яка була в Україні, та намагався оберігати її. Про це свідчить його ініціатива взяти аж два псевдоніми (інший менш відомий – Іван Вершина), аби тільки родина була у безпеці. Псевдонім Барка обрав собі, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне»).
ПРОСПЕР МЕРІМЕ (28.09.1803-23.09.1870) (220 років від дня народження)
французький драматург, новеліст, історик, етнограф і романіст, сенатор.
Вільнодумець, атеїст, ненависник всього реакційного – і своя людина в родині імператора Наполеона III, сенатор Другої імперії; світський денді і самовідданий роботяга; плідний автор праць з історії, в тому числі про Україну, історії мистецтва, історії літератури, археології, етнографії та ін. – і творець нечисленних художніх творів. Батько мріяв, щоб Меріме став адвокатом, і він освоїв цю професію. Але захоплювався літературою, поповнював свої знання, вивчаючи грецьку, іспанську, філософію, англійську літературу, знайомився з окультними науками. На літературній ниві Меріме дебютував дуже рано, коли йому було всього 20 років. Жив дуже самотньо, одружений не був. У 1845 році побачило світ найвідоміший твір Меріме. «Кармен» лягла в основу знаменитої однойменної опери. У новелі йдеться про палкого кохання колишнього офіцера, а нині контрабандиста на ім'я Хосе, до хитрої і жорстокої циганці Карменсіте. У творі особливу увагу Меріме приділив вдач і звичаїв волелюбного народу. Дівчину, яка не бажає підкоритися, вбиває Хосе. Новела Меріме була безліч разів екранізована. Проспер Меріме виявляв великий інтерес до визвольної війни українського народу, займаючись насамперед історією запорозького козацтва, а також її популяризацією в провідних французьких виданнях. Називав українських козаків «історичним народом», а Запорозьку Січ — «республікою запорожців». Аби підкреслити пріоритет своїх українознавчих уподобань, іменував себе «козаком». Публікації Меріме стали підсумковими у французькій історіографії України за два попередні століття. Меріме володів українською мовою, приятелював з Марком Вовчком та навіть робив спроби перекладу її творів.
АЛЬБЕР КАМЮ (07.11.1913-04.01.1960) (110 років від дня народження)
французький романіст, філософ, публіцист, лауреат Нобелівської премії 1957 року.
Камю родом з Алжиру. Його виховали мама і бабуся, що жили в страшній бідності. Мати працювала прибиральницю, вона була частково глуха і не вміла писати та читати. Після навчання Камю працював приватним вчителем, продавцем запчастин та асистентом в метеорологічному інституті. Камю палив все життя. Важко знайти фотографії, де він зображений без цигарки. Навіть свого кота він назвав Сігарет (“Cigarette”). 4 січня 1960 автомобіль, в якому Альбер Камю разом з родиною свого друга Мішеля Галлімара повертався з Провансу в Париж, вилетів з дороги і врізався в платан в ста кілометрах від Парижа. Камю загинув миттєво. Галлімар, який був за кермом, помер у лікарні через два дні, його дружина і дочка вижили. Серед особистих речей письменника були знайдені рукопис незакінченої повісті «Перша людина» та невикористаний залізничний квиток. А. Камю єдиним французьким журналістом, що виступив проти вибуху атомної бомби у Хіросімі. Любив кукурудзяну кашу. «Моя біда у тому, що я все розумію», - сказав якось Камю. Цього розуміння достатньо у його творах. Розуміння часу, в якому він жив і світу в цілому.
ІВАН СЕМЕНОВИЧ НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (25.11.1838-02.04.1918) (185 років від дня народження)
український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.
Одним із дивних захоплень Левицького було полювання на мишей. Нерідко, під час посиденьок з друзями він підстрибував на стільці з криком «Є!», у відповідь на звуки мишоловки. Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: хворів по два тижні, після того як доводилося з кимось посваритися. Стосовно правопису мав категоричну позицію - писати треба так як чуєш звуки. Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих». Любов'ю до літератури І.С. Нечуй-Левицький завдячує батьку - той не любив хазяйнувати, а був затятим книголюбом-читальником. Семен Левицький був прогресивним священником, читав проповіді українською мовою, збирав народні пісня та обряди. Мав удома багато праць з історії України, зокрема, рукописних. Через батька Іван познайомився зокрема із творчістю Т. Шевченка. І. С. Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати українським письменником. Професори Київської духовної академії, де він учився, не визнавали української мови й літератури. Один з них навіть висловився на лекції:- В інтересах держави добре було б спалити українську літературу. Це й підштовхнуло Івана Семеновича взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів студентів, з якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором. Упродовж 1899-1914 рр. Іван Нечуй-Левицький надрукував восьмитомне видання своїх творів. Він також разом з І. Пулюєм завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою.
ОЛЬГА ЮЛІАНІВНА КОБИЛЯНСЬКА (27.11.1863-21.03.1942) (160 років від дня народження)
українська модерністська письменниця, рання буковинська феміністка, близька подруга та соратниця Лесі Українки.
Ольга стала однією із найосвіченіших жінок свого часу завдяки самоосвіті. Вона закінчила лише 4 класи школи, на той час вважалося, що дівчатам знати більше не потрібно. Та Кобилянську це не влаштувало, вона активно навчалася сама. Письменниця добре малювала, грала на різних музичних інструментах (а навчилася грати на слух). Любила коней і чудово їздила верхи. Вона ще з дитинства мріяла побачити море, але за все життя так його і не здійснилося її бажання. Ольга Кобилянська мала прийомну дитину (позашлюбну доньку одного із братів). Рідна матір покинула дівчинку та відправилась до Відня. Все життя Олена прожила разом з Ольгою, саме її називала матусею. У старості, коли мала сили Кобилянська розповідала чудові казки своїм онукам. Письменниця мала добру пам’ять і могла декламувати твори із «Кобзаря» кілька годин. Особисте життя письменниці було нещасливим. Ольга Кобилянська дуже кохала Йосипа Маковея, але той не відповів їй тим же почуттям. Коблилянська сама заробляла собі на життя, на власні кошти купила будинок (чим неймовірно пишалася). У 70 років вона стала фанаткою німого кіно. Тоді, у 30-х роках вона мешкала в Чернівцях і не пропустила жодної кіноновинки. Ходила зі своїми подругами і сама за них платила. Улюблена порада письменниці – завершувати кожен день книгою.
ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (справжнє прізвище - Квітка) (29.11.1778-20.08.1843) (245 років від дня народження)
український прозаїк, драматург, новинар, літературний критик і культурно-громадський діяч, засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.
Народився він у заможній дворянській родині. Та довго соромився свого панського походження. Квітка-Основ’яненко був розумним та здібним, хоча навчався він лише вдома та в школі при монастирі. Там найменше дбали про науку і стежили лише за щоденним відвідуванням церковних богослужінь. Григорій був музично обдарованим – грав на флейті та фортепіано. У дитинстві через хворобу осліп. Лікарі й знахарі нічим не могли допомогти, та у 6 років раптово зір повернувся. Саме він був ініціатором створення Харківської губернської бібліотеки, для відкриття якої сам зібрав кошти. Григорій Квітка створив Харківський інститут шляхетних панночок. Квітку обрали членом інститутської ради, й він опікувався закладом, вирішуючи купу господарських питань. У Харкові Квітка був одним із найвпливовіших людей. Він багато зробив для розвитку міста як культурного центру. Окрім благодійницької та просвітницької діяльності митець займався ще громадською та державною: обіймав посади судді, повітового предводителя дворянства, головував палатою карного суду. Свій перший твір опублікував лише у 49 років. Квітка-Основ’яненко не виїздив із Харкова все своє життя. Писав Квітка-Основ’яненко швидко, майже завжди без чернеток. Літературній роботі присвячував від 2 до 4 годин в день.
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ (справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба) (05.12.1878-1944) (145 років від дня народження)
український поет, драматург, представник символізму.
Під час навчання у Харківському ветеринарному університеті самостійно вивчав польську, сербську та болгарську мови. У той же період, на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві, зустрівся з Панасом Мирним, Лесею Українкою та іншими культурними діячами того часу. В результаті вирішив повністю перейти на українську мову. За роки життя поет видав 10 збірок поезії. Оскільки авторську назву другої книги («Будь мечем моїм!..») не пропустила цензура, Олесь назвав її «Поезії. Кн.ІІ» і надалі продовжував нумерувати нові збірки римськими цифрами. Під час еміграції довгий час працював в уряді УНР в екзилі. У 1921 році поет допомагав закордонному українському товариству в справах надання допомоги голодуючим. Помер поет у 1944 році, через місяць після отримання звістки про смерть сина Олега Ольжича у концтаборі Заксенгаузен. Був похований на Ольшанському кладовищі у Празі. Двадцять п'ять останніх років життя поет Олександр Олесь жив поза межами України. Його повернення додому було поступовим. У роки незалежності твори Олександра Олеся увійшли до шкільних підручників з літератури. У 2014 році соцмережі заповнив його вірш «Європа мовчала», написаний ще в 1931-му. У січні 2017-го стало відомо про намір перепоховати поета в Україні. 27 січня 2017-го прах Олександра Олеся та його дружини доставили з Праги, а 29-го після богослужіння у Володимирському соборі поховали на Лук'янівському цвинтарі в Києві.
БОРИС ДМИТРОВИЧ ГРІНЧЕНКО (09.12.1863-06.05.1910) (160 років від дня народження)
український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч.
Під час навчання в реальному училищі Борис Грінченко підтримував зв'язок із гуртком революціонерів-народників, та поширював заборонену літературу за що і був ув'язнений. Він був автором першого фундаментального «Словника української мови» (1907-1909). За дорученням видавництва "Київська Старовина" в 1902-1904 рр. упорядкував фундаментальну працю «Словарь української мови», найповніший і лексикографічно найдосконаліший український словник до початку 20 століття, який став словником української живої мови. Борис Грінченко став одним з організаторів і першим головою Київського товариства «Просвіта». Був активним діячем братства Тарасівців. Самостійно опанувавши німецьку, норвезьку та французьку мови, перекладав твори зарубіжних письменників, які відзначаються точністю і високою майстерністю. У 1888 році він склав власний буквар, за яким і навчав дітей. А вже за рік підготував книжку для читання «Рідне слово». Через те, що у школі бракувало підручників, Грінченко також писав свої оригінальні твори, робив переклади відомих творів. У 1898 році Грінченко написав вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн», в якому він засуджує інтелігенцію України, яка нічого не робить для того, щоб країна дійсно не вмерла. У селі Олексіївка Перевальського району розташований «Меморіальний музей Грінченка», який працює з 1998 року. Саме у цьому селі свого часу вчителював Борис Грінченко. Основним надбанням музею вважається прижиттєві видання «Словника української мови», а також листи Грінченка.
МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ ХВИЛЬОВИЙ (справжнє прізвище - Фітільов) (13.12.1893-13.05.1933)(130 років від дня народження)
український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з основоположників пореволюційної української прози, представник розстріляного відродження.
Щодо дитинства Миколи відомо дуже мало подробиць, окрім спогадів, що він дуже любив читати, ходити з батьком на полювання, а ще мав нестерпний характер. Він не ладив з учителями. Миколу двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. У певний спобіс на це вплинули його зв’язки із соціалістами, але головна причина – його «шалений» характер і зухвале ставлення до гімназійного начальства. Іспити Микола склав екстерном – так здобув атестат про середню освіту. До того, як стати письменником, Хвильовий працював і чорноробочим, і редактором, і в системі освіти. Хвильовий зловживав алкоголем. Є багато спогадів, що пив і для спілкування, і для зняття напруження. Адже він був страшенним невротиком. Нерви зірвав під час Першої світової війни та воєнних дій 1918–1921 років. Також є купа мемуарних свідчень, що алкоголь був вірним супутником літературного покоління Хвильового, з огляду на обставини, у яких вони жили. У листах до Зерова він писав, що двічі ходив стрілятися й не зміг. Тоді також почалися зміни в суспільно-політичному устрої. Ті ідеали, за які Микола боровся, далеко відбігали від дійсності. У Хвильового був істеричний характер, він «заводився» з пів оберту. З іншого боку, Хвильового любили. І якби його характер був геть нестерпним, не було б такої підтримки, і він не був би лідером. Хвильовий був дуже невибагливим щодо одягу. Наприклад, у нього була солдатська уніформа – і він її носив, поки та не зносилася.
МАРКО ВОВЧОК (справжнє ім’я - Марія Олександрівна Вілінська) (22.12.1833-1907) (190 років від дня народження)
українська письменниця, перекладачка, видавниця російського походження
Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття. Знала близько 10 іноземних мов, серед яких французька, англійська, польська, чеська, німецька, українська (рідною для неї була російська) та інші. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька. Повість «Маруся» отримала нагороду Французької академії і була рекомендована для обов’язкового вивчення в французьких школах. Марко Вовчок ніколи не заперечувала вигадки про себе і не спростовувала публічно помилки стосовно її біографічних даних. Письменниця була впевнена, що біографію людини варто писати тільки після її смерті. Вона ніде не друкувала свого портрета до 1902 року. Серед дослідників існує думка, що твори Марка Вовчка, написані українською мовою, – зовсім не її пера, а авторства Опанаса Марковича, чоловіка письменниці. Зокрема, так думають про «Народні оповідання», «Інститутку», «Невільничку», «Кармелюка» та ряд інших. Сучасники Марка Вовчка відзначали неабияку вроду літераторки. Про неї мріяло багато чоловіків. Цікаво, що Тарас Шевченко теж оцінив красу Марії Олександрівни та неодноразово про неї говорив. Збереглася така цитата: «Яке піднесено-прекрасне створіння ця жінка!» До того ж, не один вірш, який вийшов з-під його пера, був присвячений авторці «Народних оповідань».
АДАМ МІЦКЕВИЧ (24.12.1798-26.11.1855) (225 років від дня народження)
видатний польський поет, письменник, діяч національно-визвольного руху, засновник романтизму в польській літературі, польської романтичної драми.
Міцкевич знав кілька мов. У їх числі були французька, російська, німецька та англійська мови. Адам Міцкевич відвідував Крим. Він справив на поета дуже сильне враження і надихнув Адама на створення дивного циклу «Кримських сонетів». За своє життя Міцкевич понад 40 разів змінював місце проживання: мешкав у Німеччині, Швейцарії, Італії і навіть Парижі, де провів понад 20 років. Там поет викладав в університеті (на його лекції ходила, зокрема, Жорж Санд) і там закінчив «Дзяди» і створив «Пана Тадеуша». З дитинства Міцкевич полюбляв гуляти кладовищами і руїнами, добре знав історію та філософію (це, а також його тюремний період змальовано в «Дзядах»), був шанувальником Наполеона Бонапарта, а серед його численних професій була, скажімо, робота бібліотекарем. 1848 року Міцкевич був на аудієнції в папи Пія IX, проте з часом відвернувся від Церкви. Натомість він захоплювався масонством і, на думку деяких істориків, ще з початку 1820-х років належав до масонської ложі й навіть мав ступінь підмайстра. А ще поет цікавився кабалою, про яку йому багато розповідала бабуся.
ЄВГЕН ПАВЛОВИЧ ПЛУЖНИК (26.12.1898-02.02.1938) (125 років від дня народження)
український поет, драматург, перекладач, представник розстріляного відродження.
Євген Плужник ненавидів фізику й математику, тому і не вчив їх. А його «вільна» навчальна програма, яку він склав для себе, включала в себе літературу, історію й відвідини кінотеатру. Літературній творчості присвятив лише 10 років життя. Усе в постаті Євгена Плужника позначено прикметами трагічної краси. Він був приречений на короткий вік спадковим туберкульозом. Він помер на 38-му році життя. Але большевики ще встигли винести йому смертний вирок, потім замінити 10-річним ув’язненням (зберігся лист про радість поверненого життя), потім завезли його на Соловки, де він помер 2 лютого 1936 року зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру». З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ ст.Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу. Плужник усе життя повторював наче заклинання слова спокій, щирість і їх похідні. Обов’язковими у його аутотренінгу стали витримка, розважливість, той недемонстративний стоїцизм, що не зрадив йому і в останні хвилини життя.