Віртуальні книжкові виставки

Бубнявіють думки, проростають словами,

Їх пагіння бринить у завихренні днів –

Цілий тиждень живу і ходжу між левами,

Недаремно ж і місто взивається – Львів.

Є міста – ренеґати, є просто байстрята,

Є леви, що мурликають, наче коти,

Божевільно байдуже облизують ґрати

Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думать про них я сьогодні не хочу,

Бо мені, видно, трішечки повезло –

Я побачив у Львові Міцкевича очі,

Кривоносові плечі й Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радощів і надій!

Вибухає душа — я тебе зрозумію.

Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина

Од степів, де Славутич легенди снує,

Щоби серце твоє одчайдушно левине

Краплю сили вдихнуло у серце моє.

Годинник ратуші дванадцять відбиває,

На вулицях снують казкові тіні,

Човном по небі місяць пропливає,

Нам сни свої нашіптує осінні.

Над Львовом ніч застигла, наче хмара,

Виблискують свічки в душних кав’ярнях.

Це осінь випускає свої чари,

Неначе сонми постатей примарних.

Ось Опера стоїть собі поважно,

Невидимий оркестр Шопена грає.

На Ринку леви – лицарі відважні,

Крізь вир століть мрійливо поглядають.

Церкви й цукерні тихо засинають,

Закутавшись у шаль мелодій ночі.

Лише з пітьми самотньо виринають

Вогні машин, немов лякливі очі.

Опале листя кольору бажання,

Потомлених компаній гамір хмільний,

І вічні зорі, мов ліхтарики кохання,

І міста дух – нескорений і вільний!…

Я закохався в місто Львів,

Його довершеність казкову…

Не вистачить, напевне, слів

Щоб описати все довкола.

Вузенькі вулички старі,

Кав’ярень затишок зухвалий,

Могутні диво-ліхтарі,

Та колір неба досконалий…

Стрімка вода його дощів

Змиває знов усі негоди

І живить у людській душі

Той дух козацької свободи.

Такого міста не знайти,

Та й схожих досить не багато,

У ньому мешканці – брати.

І найвродливіші дівчата.

Величний і Шляхетний Львів

Немов оновлена перлина,

Коли його лунає спів –

Радіє ненька Україна.

Хай місто Лева розквіта

І з кожним роком молодіє,

Хай будуть довгими літа

Хто з ним сумує і радіє.

Незглибна часу таїна…знимки старого Львова…

З ріки стрімкої виловлена мить…

У чорно-білім, крізь сльозину, – гама кольорова,

Коли теперішнє – душею зрить…

Я прив’язаний, Львове, до тебе, неначе трамвай,

у який добровільно запряжені леви з сумними очима.

Тільки рейками рук ти мене не тримай, не тримай;

краще ти в моїх споминах, Львове, подовше затримайсь.

Пройде триста віків, поміняються триста плакатів,

триста левів помре, та залишиться хоч би один;

і цей Замок Високий як стояв, так і буде стояти,

і Франко як ходив, так по Львову і буде ходить.

Ще не раз посміхнеться заплакана юна трава,

коли буде асфальт піднімати своїми плечима.

Я закоханий в коней, та сам я неначе трамвай,

у який добровільно запряжені леви з сумними очима.

Сьогодні в нас побачення зі Львовом;

Вдягнем святковий одяг і підем.

Хай вулиці своє нам скажуть слово,

Нехай нас вечір містом поведе.

Послухаєм, про що шепочуть клени,

Про що шумить в задумі Стрийський парк.

Можливо, що про тебе і про мене

Свою він пісню нам приносить в дар.

Чи знаєте ви тихі львівські вечори?

Чи з милою їх зустрічали,

У сяєві зорі вечірньої пори

Знайоме місто знову відкривали?

До нас історія підійде поруч,

Довірливо прихилить стрімкість веж.

І, як в легенду, ти на Княжу гору

Своє кохання гордо пронесеш.

Нам усміхнуться, наче очі, вікна

Нових кварталів молодих будов,

І блиск вогнів, і далина блакитна

Вестимуть нас у щастя, у любов.

Пісня любові лине у Львові –

місті кохання, місті легенд

Львове, коханий і неповторний,

Львове, ти знаєш – люблю я тебе!

Твоя бруківка пам’ятає –

сюди з’їжджались королі.

І нині Ратуша вітає,

людей з далекої землі.

Ти закохаєшся у Львів, полюбить він тебе.

Дарує каву й шоколад і музику легенд,

Пісня любові лине у Львові –

місті кохання, місті легенд

Львове, коханий і неповторний,

Львове, ти знаєш – люблю я тебе!

Дарує пиво і фокстрот, і фантастичний джаз

це місто дива і щедрот, які чекали вас…

Тільки у Львові світ – кольоровий!

Тільки у Львові – море легенд!

Кавою пахне Львів ґоноровий!

Львове, мій Львове, люблю я тебе!

Пісня любові лине у Львові –

місті кохання, місті легенд

Львове, коханий і неповторний,

Львове, ти знаєш – люблю я тебе!

У Львові кава особлива, –

Якась цілюща дивина.

Зрання пригубиш шанобливо

І вже смакуєш дотемна.

Гірко-солодка, наче жінка,

І запашна, як райський плід, –

Утихомирить на хвилинку,

Щоб надихнути на похід.

Немов смола, густа і темна,

Як горобина довга ніч, -

Вона обрядом невід'ємним

Прощань являється і стріч.

Нічим бажання не притлумиш

Зробить іще ковток чи два,

Якщо мені напою суміш

Не тільки груди зігріва.

Той смак душею відчуваю

І повторяю знов і знов, –

Нехай довічно нас єднає

І Львів, і кава, і любов!

У осінньому Львові дощ,

Парасольок парад строкатий,

І бруківочний глянець площ

На відлуння ходи багатий.

Десь між звуками кроків тих

Заблудились мої у часі

Між будівель оцих старих,

У краплин затяжному вальсі…

Ллє у душу тепло камін

Попід древнім склепінням вежі,

А на фресках старезних стін

Відблиск свіч, ніби блиск пожежі.

У горнятку парує чай,

Пара душ зігріває словом…

І якщо на землі є рай,

Нині він у дощі над Львовом.

авжеж не райський сад не світять помаранчі

загублено стежки і втрачено сліди

а все що є у нас ліхтарик на підзамчі

і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха

чи виросте вогонь

коли позолотить найменша іскра тиха

розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді

і тягнуться до нас обуджені гілки

та крізь нічне зело що пнеться на заваді

злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові

і де ще той ліхтар чи світиться йому

подряпини легкі падіння варте крові

і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми

за сімома шляхами

шукаємо любов як золото в ріці

закрито всі доми

спідниця з реп’яхами

і скалка

на щоці

Північ чорна, наче вугіль,

ходить тінь по площі Юра,

в’ються обручами смуги

на блискучих, сірих мурах.

Місяць – таємничий перстень

вправлений у ночі гебан.

Будеш в срібнім сяйві мерзти

під холодним дахом неба.

Відрізнити сам не можеш,

що тут привид, а що ява,

чи це марево, чи може

дійсність, наче сон, лукава.

Це із скла й музики вежі,

це вогонь, що вже не гріє,

це останні світу межі,

це архітектура мрії.

Північ чорна, наче вугіль,

попіл сну на очі сипле,

різьбить сріблом в довгі смуги

небо до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.

Хрест, неначе ключ могутній.

І стає, мов тінь похмура,

нерозгадане майбутнє.

Стихає шум останнього трамваю,

На площі Ринок гаснуть ліхтарі,

Годинник про години забуває

І бринькає мелодії старі.

Під музику, що лине з високости,

Простуючи закам’янілий стан,

Спішить Діана до Нептупа в гості,

Вже два століття в неї з ним роман.

Діані люто заздрить Амфітрита,

Тому що літо, осінь чи зима,

Сама в фонтані змушена сидіти,

Бо кавалєра гідного нема.

Колись вона з Адонісом ходила,

Згодив би ся і він кінець кінцем,

Але ж тоц батяр чоловічу силу

Всю до останку виморив винцем.

Два леви, що нам Ратушу пильнують,

Занюхали конячий теплий слід,

Довкола площі бігають, полюють —

Кентавра хочуть з’їсти на обід.

А третій лев маленький, наче мишка,

В задумі сиві крила опустив

І втупився в якусь грубезну книжку,

Мабуть, макулатурний детектив.

Почувся голос першого трамваю,

Забава припиняється в ту ж мить:

На постаментах леви завмирають,

Діана, спотикаючись, біжить у свій фонтан.

Над сірими дахами гаснуть зорі

І дряпає бруківку помело,

На площі Ринок все, як було вчора,

Так, начебто нічого й не було.