Найвеличнішою формою, в яку може втілитися думка людини, є поезія. Завдяки поезії сила волі націй та народів зростає з кожним днем, з кожною епохою та подіями. Нація розквітає лише тоді, коли її душу зміцнює поетичне слово митців. У грецькій міфології вважається, що поети черпають своє натхнення зі священного Кастальського джерела, яке знаходиться на горі Парнас. Саме там живуть музи – створіння, що надихають митців в тому чи іншому вмінні. Цікаво, що поетів, якщо вірити легендам, надихають аж три музи – Калліопа, Евтерпа та Ерато. Тому не дивно, що поезія не тільки возвеличує культуру цивілізацій, а й стає найгострішою у світі зброєю під час війн, поневолень та закликає до боротьби за свою волю, правду, за національну свободу та мир. Поезія може сказати набагато більше, ніж людина бачить очима. Це віддзеркалення тих почуттів, які є в серці. Тому ця добірка світлин та віршів – це своєрідна сповідь та поетичне зізнання у палкій любові до Львова – міста, що надихає, міста із запахом кави, міста, яке навіки в душі кожного з нас…
…Таємне місто Львів, ти в серці залишаєш
лірично-впотаємлені вірші…
© Автор невідомий
Василь Симоненко
«Український лев»
Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів –
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається – Львів.
Є міста – ренеґати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти,
Божевільно байдуже облизують ґрати
Ще й пишаються з власної сліпоти.
Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло –
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.
Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій!
Вибухає душа — я тебе зрозумію.
Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.
Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славутич легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили вдихнуло у серце моє.
Валькірія
«Осінь у Львові»
Годинник ратуші дванадцять відбиває,
На вулицях снують казкові тіні,
Човном по небі місяць пропливає,
Нам сни свої нашіптує осінні.
Над Львовом ніч застигла, наче хмара,
Виблискують свічки в душних кав’ярнях.
Це осінь випускає свої чари,
Неначе сонми постатей примарних.
Ось Опера стоїть собі поважно,
Невидимий оркестр Шопена грає.
На Ринку леви – лицарі відважні,
Крізь вир століть мрійливо поглядають.
Церкви й цукерні тихо засинають,
Закутавшись у шаль мелодій ночі.
Лише з пітьми самотньо виринають
Вогні машин, немов лякливі очі.
Опале листя кольору бажання,
Потомлених компаній гамір хмільний,
І вічні зорі, мов ліхтарики кохання,
І міста дух – нескорений і вільний!…
Сергій Дроботенко
Я закохався в місто Львів,
Його довершеність казкову…
Не вистачить, напевне, слів
Щоб описати все довкола.
Вузенькі вулички старі,
Кав’ярень затишок зухвалий,
Могутні диво-ліхтарі,
Та колір неба досконалий…
Стрімка вода його дощів
Змиває знов усі негоди
І живить у людській душі
Той дух козацької свободи.
Такого міста не знайти,
Та й схожих досить не багато,
У ньому мешканці – брати.
І найвродливіші дівчата.
Величний і Шляхетний Львів
Немов оновлена перлина,
Коли його лунає спів –
Радіє ненька Україна.
Хай місто Лева розквіта
І з кожним роком молодіє,
Хай будуть довгими літа
Хто з ним сумує і радіє.
Андрій Содомора
Незглибна часу таїна…знимки старого Львова…
З ріки стрімкої виловлена мить…
У чорно-білім, крізь сльозину, – гама кольорова,
Коли теперішнє – душею зрить…
Микола Пшеничний
Я прив’язаний, Львове, до тебе, неначе трамвай,
у який добровільно запряжені леви з сумними очима.
Тільки рейками рук ти мене не тримай, не тримай;
краще ти в моїх споминах, Львове, подовше затримайсь.
Пройде триста віків, поміняються триста плакатів,
триста левів помре, та залишиться хоч би один;
і цей Замок Високий як стояв, так і буде стояти,
і Франко як ходив, так по Львову і буде ходить.
Ще не раз посміхнеться заплакана юна трава,
коли буде асфальт піднімати своїми плечима.
Я закоханий в коней, та сам я неначе трамвай,
у який добровільно запряжені леви з сумними очима.
Ростислав Братунь
«Вогні Львова»
Сьогодні в нас побачення зі Львовом;
Вдягнем святковий одяг і підем.
Хай вулиці своє нам скажуть слово,
Нехай нас вечір містом поведе.
Послухаєм, про що шепочуть клени,
Про що шумить в задумі Стрийський парк.
Можливо, що про тебе і про мене
Свою він пісню нам приносить в дар.
Чи знаєте ви тихі львівські вечори?
Чи з милою їх зустрічали,
У сяєві зорі вечірньої пори
Знайоме місто знову відкривали?
До нас історія підійде поруч,
Довірливо прихилить стрімкість веж.
І, як в легенду, ти на Княжу гору
Своє кохання гордо пронесеш.
Нам усміхнуться, наче очі, вікна
Нових кварталів молодих будов,
І блиск вогнів, і далина блакитна
Вестимуть нас у щастя, у любов.
Любов Долик
Пісня любові лине у Львові –
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш – люблю я тебе!
Твоя бруківка пам’ятає –
сюди з’їжджались королі.
І нині Ратуша вітає,
людей з далекої землі.
Ти закохаєшся у Львів, полюбить він тебе.
Дарує каву й шоколад і музику легенд,
Пісня любові лине у Львові –
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш – люблю я тебе!
Дарує пиво і фокстрот, і фантастичний джаз
це місто дива і щедрот, які чекали вас…
Тільки у Львові світ – кольоровий!
Тільки у Львові – море легенд!
Кавою пахне Львів ґоноровий!
Львове, мій Львове, люблю я тебе!
Пісня любові лине у Львові –
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш – люблю я тебе!
Віктор Кучерук
«Львівська кава»
У Львові кава особлива, –
Якась цілюща дивина.
Зрання пригубиш шанобливо
І вже смакуєш дотемна.
Гірко-солодка, наче жінка,
І запашна, як райський плід, –
Утихомирить на хвилинку,
Щоб надихнути на похід.
Немов смола, густа і темна,
Як горобина довга ніч, -
Вона обрядом невід'ємним
Прощань являється і стріч.
Нічим бажання не притлумиш
Зробить іще ковток чи два,
Якщо мені напою суміш
Не тільки груди зігріва.
Той смак душею відчуваю
І повторяю знов і знов, –
Нехай довічно нас єднає
І Львів, і кава, і любов!
Юрій Сташків
У осінньому Львові дощ,
Парасольок парад строкатий,
І бруківочний глянець площ
На відлуння ходи багатий.
Десь між звуками кроків тих
Заблудились мої у часі
Між будівель оцих старих,
У краплин затяжному вальсі…
Ллє у душу тепло камін
Попід древнім склепінням вежі,
А на фресках старезних стін
Відблиск свіч, ніби блиск пожежі.
У горнятку парує чай,
Пара душ зігріває словом…
І якщо на землі є рай,
Нині він у дощі над Львовом.
Юрій Андрухович
«Опівнічний політ з Високого Замку»
авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди
збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь
і тісно між дерев і темно в сьому граді
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки
і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій
і навіть у пітьму
бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп’яхами
і скалка
на щоці
Богдан-Ігор Антонич
«Ніч на площі Юра»
Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих, сірих мурах.
Місяць – таємничий перстень
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи може
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектура мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо до землі прилипле.
Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест, неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.
Андрій Панчишин
«На площі Ринок»
Стихає шум останнього трамваю,
На площі Ринок гаснуть ліхтарі,
Годинник про години забуває
І бринькає мелодії старі.
Під музику, що лине з високости,
Простуючи закам’янілий стан,
Спішить Діана до Нептупа в гості,
Вже два століття в неї з ним роман.
Діані люто заздрить Амфітрита,
Тому що літо, осінь чи зима,
Сама в фонтані змушена сидіти,
Бо кавалєра гідного нема.
Колись вона з Адонісом ходила,
Згодив би ся і він кінець кінцем,
Але ж тоц батяр чоловічу силу
Всю до останку виморив винцем.
Два леви, що нам Ратушу пильнують,
Занюхали конячий теплий слід,
Довкола площі бігають, полюють —
Кентавра хочуть з’їсти на обід.
А третій лев маленький, наче мишка,
В задумі сиві крила опустив
І втупився в якусь грубезну книжку,
Мабуть, макулатурний детектив.
Почувся голос першого трамваю,
Забава припиняється в ту ж мить:
На постаментах леви завмирають,
Діана, спотикаючись, біжить у свій фонтан.
Над сірими дахами гаснуть зорі
І дряпає бруківку помело,
На площі Ринок все, як було вчора,
Так, начебто нічого й не було.