Віртуальні книжкові виставки

Тільки не пиши мені про війну,

розкажи, чи є біля тебе сад,

чи ти чуєш коників і цикад,

і чи повзають равлики по в’юну.

Як у тих далеких від нас краях,

називають люди своїх котів?

Те, чого найбільше би я хотів,

щоб не було суму в твоїх рядках.

Чи цвіте там вишня та абрикос?

І якщо подарують тобі букет,

не розказуй, як бігла ти від ракет,

розкажи, як добре нам тут жилось.

Запроси в Україну до нас гостей,

всіх, кого зустрінеш на чужині,

ми покажемо кожному по війні,

як ми вдячні за спокій своїх дітей.

Мовчить будинок. Завмерли кроки.

Він щойно дихав, гойдав малят.

Лічили діти на пальцях роки.

Не буде більше у ньому свят.

Ковтнула вирва високі стіни,

Перекосився побитий дах.

У чорних вікнах блукають тіні,

Блукають злидні, блукає страх.

Мовчить будинок. Там тільки вітер

Веде розмови свої пусті.

Там тільки вітер, безхатько вітер

Гойдає люльку на самоті.

Мені із дому передали дім,

Котячі вуса, квіти з підвіконня.

Дім плакав, що в розлуці ми із ним.

Не плач, мій доме. Стрінемось в Херсоні.

Він плакав, що довкола бур‘яни,

Паркан упав, орнамент вицвів грецький,

Що все мене чекає він з війни.

Не плач, мій доме, стрінемось в Донецьку.

Він згадував дитячі голоси,

Він мовчки плакав і мовчанням мучив,

Не дорікав, нічого не просив.

Не плач, мій доме, стрінемось у Бучі.

Він плакав, що його уже нема,

Що тільки злива на фундамент хлюпа,

Що день і ніч навколо лиш пітьма.

Не плач, я повернуся в Маріуполь.

Не плач, цей наш багряний листопад

Не буду дарувати я нікому.

Не плач, я поверну тебе назад,

Мій доме. Поверну тебе додому.

Усе, що тобі було так важливо,

Не поміститься у тривожну валізку.

Усе, що дійсно так потрібно,

Існує лише з ударами серця.

Ми уже не будемо тими,

Матеріальними й простими.

Уже не будемо попередніми,

Це уже протікає в наших жилах.

Усе, що потрібно з собою взяти,

Назавжди твоє і назавжди твої.

Легені потребують свободу вдихати

У пильних підвалах: старих і сирих.

Так світло зранку. Прозоро навіть.

Сотенні містечка з армійським побутом.

Зима розколюється навпіл,

повітря нагрівається повагом.

Небо тихе в своєму безсонні.

Птахи, немов їх комусь нав’язали.

І поля мерзлі, наче долоні

малого, що довго стоїть на вокзалі.

Дорослі люди з вчинками їхніми -

дивними вчинками, химерними вчинками.

Ранковим потягом за ним не приїхали -

слід тепер чекати вечірнього.

Чергові, що залишились єдиними.

Зима, що була непростою затією.

Час вимірюється не годинами -

вимірюється теплом і надією.

Розбуди мене зранку вигуком -

«Прокидайся, скінчилась війна!»

Хай це стане останнім вибухом,

Що влучатиме в наші серця.

Розбуди мене зранку дзвінком,

Тиша ранку нехай відгукнеться.

І потоком щасливих вісток

Звідусіль телефон захлинеться.

Розбуди мене зранку не кавою.

Розбуди мене зранку не квітами.

Розбуди мене жити наживо.

Від цієї війни. Розбуди мене...

Що з нами збудеться,мила,

що з нами стане?

Вітер сліпий жебракує поміж містами.

Мох проростає дахами,

тоншають стіни.

Те, що здавалось непевним,

стало постійним.

Те, що здавалось далеким -

стало свідомим.

Хочу додому, чуєш!!!!

Я хочу додому...

Спогад пече, розлука гірчить безпідставно...

Що з нами збудеться,мила,

що з нами стане?..

Там, де, здавалось, завтра, настало сьогодні.

Наші тіла годовані,

душі - голодні.

І уві сні так беззахисно й підсвідомо:

«хочу додому, мила,

я хочу додому...»

війна згризає з пальців шкіри слід

лишаючи вологі чорні діри

вогонь і лід чи невогонь і лід

як досвіди яким не йметься віри

душа з війни сама себе не жде

життя без неї вміється і хоче

тож сонце сходить зранку – але де?

тож дощ не йде – лежить біжить хихоче

і дивні тіні давньої трави

горять вві сні як небуття заграви

і скапує волосся з голови

на місиво знешкірене криваве

не бійся плач а неплачам пробач

вони іще не мають дару знати

що в досвідах росте спостерігач -

з прадосвітку барвіночок хрещатий

Дівчата зрізають коси

Туго шнурують берці

Їм щастя приснилось, здалося.

Кровить забинтоване серце

Дівчата пакують валізи,

Кладуть туди тугу і втому.

Молитва – надійна віза,

Щоб ви повертались додому.

Дівчата збирають сили

І вже не рахують зморшки.

Постійно, туди де «накрило»,

Шепочуть: «Терпи. Ще трошки…»

Дівчата стоять на чатах –

Безсонні, розбурхані очі.

Слабкість стискає в лещатах,

Печуть заплакані очі

Дівчата рівняють спину

З думками про тих, кому важко:

Ворог таких не спинить,

Кулею влучити тяжко.

Дівчата не хочуть втрачати.

Тому подають набої.

Тому одягають халати,

І вчаться тримати зброю.

Мій бог формує всю ніч батальйони,

Прицільно стріляє, веде бої.

Мій бог толерує мої прокльони

І протирає скельця свої.

Мій бог не ховається поза спину,

Він над дітьми розстеляє покров.

Мій бог скуповує кровоспинне

Й стає у чергу здавати кров.

Мій бог не може поки що спати,

Коли вся країна на варту встає.

Мій бог дозволяє мені не прощати

І називати усе як є.

Правічний сум на вкрадених стежках

Бруківкою розносив міномети,

Коли в пилюці замкнені комети

Вкривали часом зморшки в муляжах.

А там дивилися на душі з кришталю,

Яким зарано свідчили про долю,

Здирали шкіру на руках від болю,

Сивіли вчора в першому бою...

Ховався страх під вирвою в землі,

Немає білого для снігу на пероні,

Коли у вікнах в спальному вагоні

Дві сотні тих, хто скніє у вогні...

А сон закляк, здригаються постелі

Від свіжих ран на знищених містах,

В очах дитячих проростає жах

Деревами крізь старість каруселі.

Та день стоїть, його тримає тінь,

Упала мріями розбитими під ноги,

Пильнують всі майбутні застороги

Сміливі вірою в єднання поколінь.

Чатує спокій затяжних дощів

Залізна варта впевненої зброї

І пліч-о-пліч із вартою святою

Будують мур для захисту світів...

Під прицілом найбільше видно,

А казали, що з відстані…

Передам Конотопською відьмою,

Що ми і сьогодні вистоїм

Під градами геть не хочеться

Залишати свій рідний край.

Хай у світі про них шепочуться,

А про нас хай вони кричать!

Під завалом найменше драми

Там зазвичай лише смерть…

Передам від кожної мами:

«Забирайся, рашисте геть!»

У підвалі, щоб ледве дихати

На кордоні, щоб бігла я.

Ти хотів мене всюди здихатись

Але всюди дихала я.

Ти думав що я вмиюся слізьми?

Впаду перед тобою на коліна?

Нащадку сумнозвісної орди

Не по зубах тобі я – Україна!!!

Я – нація, я – сила, я – народ,

Я – світло, що ніколи не згасає,

Я – правда, без прогнилих нагород,

Я – істинна любов, що не вмирає!!!

Ти думав я струмочок без води?

А я ріка стрімка, глибоководна,

Я з кожним днем міцнішаю, а ти?

Все нижче й нижче падаєш, – в безодню…

В заплямованій кров’ю сукні,

Через випалені міста,

Крізь трагедію, біль і муки,

Залишаючи «нуль» зі ста,

Окропивши себе сльозами,

Несучи на руках дітей,

Дуже скоро ти будеш з нами,

В Україні, поміж людей!

Є важкою твоя дорога,

Але Бог тобі вкаже шлях.

Ми чекаємо, Перемого,

І у селах, і у містах!

Вся країна стиснула зуби

І тримає страшний удар.

Згинуть нелюди й душогуби,

Й разом з ними – московський цар!

Кожний клаптик землі святої

Згодом соняхом проросте.

Подолаєм пітьму в двобої –

Перемога до нас вже йде!

Не смій опускати руки,

Ти чуєш? Ні в холод, ні в зливу.

Почуй свого серця стукіт,

Відчуй у собі ту хвилину,

Коли в тобі сила збереться

В кулак, і ти знову до бою,

Лихе лиш тоді минеться,

Коли найсильніша є воля.

Не зітруться з пам’яті свічі,

Що вістрями дивляться в небо

Герої, сказавши, що треба

Заради життя і світла,

Щоб мирно сонце сміялось,

Земля по-новому щоб квітла,

Дитина у щасті купалась.

Щоб сни із жаху не снились

Усім, бо народжені жити…

А ми об’єднаймо всі сили,

Щоб встати з-під цього гніту.

ПРИЧЕТНІСТЬ – ЦЕ СОВІСТІ СИЛА

Війна терезами стала.

НАМ ТАК ПЕРЕМОГА ПОТРІБНА!

На інше не маємо права.

І прийде час — по всій Землі розквітнуть маки.

І заспівають кобзарі пісні про Харків.

І на відновленій ріллі життя воскресне.

І всі чужинські кораблі зламають весла.

Тоді відновиться Закон — і, попри втому,

Святий Небесний легіон піде додому.

І стане плугом автомат, а небо синім.

І в грунт останній окупант впаде з насінням.

І прямо з раю навпростець повз степ і кручі,

Крізь море соняхів Творець прийде до Бучі.

І вийде мати за село назустріч сину...

І будуть правда, і любов, і Україна.❤