Україна для кожного з нас не просто земля, де ми народилися, де жили наші предки. Вона є цілим світом звичок, уявлень і почуттів, які ми сприймаємо з дитинства. Наша держава сформувалася внаслідок довгого розвитку і має багате історичне минуле. Символіка – cвоєрідна візитна картка країни. Історично склалося так, що кожна країна має свої Державні та народні символи. До Державних символів країни належать Державний Прапор, Державний Герб та Державний Гімн, які є розпізнавальними знаками країни. Окрім того, кожен народ має народні символи. Народні символи - це те, що найбільше любить і шанує даний народ.
Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани
©М.Т. Рильський
Державний Прапор України
Державний Прапор України є офіційним державним символом України, її суверенітету та незалежності.
Державний Прапор України - національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: нижньої - жовтого кольору, верхньої - синього кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3. День Державного Прапора України - 23 серпня. Перші згадки об'єднання синього і жовтого кольору на офіційній символіці датовані 1256 роком – це був герб Львова із зображенням жовтого лева на блакитному тлі, який місту подарував князь Данило Галицький. Також золотий і синій кольори використовували на гербі Галицько-Волинського князівства. Офіційно синьо-жовту атрибутику почали використовувати у 1848 році, від початку українського національного відродження в Галичині та Буковині. Головна Руська рада оголосила своїм гербом лева на блакитному тлі й синьо-жовтий прапор. Цей самий прапор, тільки з жовтою смугою вгорі, був державним стягом УНР.
Державний Герб України
Стаття 20 Конституції України декларує, що малим Державним Гербом України є знак Княжої Держави Володимира Великого – золотий тризуб.
Державний Герб України складається з Малого та Великого Гербів. Малим Державним Гербом України є золотий тризуб на блакитному фоні, затверджений Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. Великий Герб України знаходиться ще у стадії розробки. На сьогодні до Верховної Ради України подано кілька варіантів законопроектів. Тризуб є стародавнім символом, який зустрічався на нашій території з найдавніших часів і шанувався як магічний знак свого роду, оберіг. У вигляді державної символіки він використовувався князями часів Київської Русі, став Державним Гербом УНР, у ХХ ст. як символ репрезентував різні політичні організації. Ставши Державним Гербом сучасної України, тризуб символізує тяглість і спадкоємність традицій нашої території. Офіційне зображення державного герба УНР з’явилося 22 березня 1918 року – рівно через два місяці після проголошення її незалежності IV Універсалом Центральної Ради. Особливим часом для відродження державної символіки стали події зими 2013-2014 року. На Майдані під час Революції Гідності тризуб малювали на щитах і шоломах.
Державний Гімн України
Державний Гімн України — один із головних державних символів України поряд із прапором і гербом. Державним гімном є пісня «Ще не вмерла України і Слава, і Воля»: слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційна музична редакція ухвалена Верховною Радою 15 січня 1992 року, текст гімну затверджено Законом України «Про Державний Гімн України» 6 березня 2003 року.
Як свідчать сучасники, восени 1862 року на одній із вечірок у Павла Чубинського сербські студенти, що навчалися в Київському університеті, співали патріотичну пісню. Чубинському пісня дуже сподобалася, і він раптом подався в іншу кімнату, а через пів години вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна». Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося дуже швидко. 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша Павла Чубинського — у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав музику до нього. Уперше надрукований у 1863 році, з нотами — у 1865-му. Перше публічне виконання відбулося 10 березня 1865 у Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасові Шевченку. Уперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році. 15 березня 1939 року «Ще не вмерла Україна» затверджений гімном Карпатської України. 6 березня 2003 р. Законом України «Про Державний Гімн України» затверджено текст Державного Гімну України в основу якого покладено пісню «Ще не вмерла Україна» на музику Михайла Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського. У 1-й статті Закону зазначено: «Державним Гімном України є національний гімн на музику М.Вербицького зі словами першого куплету та приспіву П.Чубинського в такій редакції:
«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду»
Калина
Здавна в Україні калина вважалась символом любові, щастя, краси, поваги. Цілу довгу холодну зиму палахкотять рубіновим намистом на калині яскраво-червоні плоди. А коли уважно глянути на зернину, вийняту з ягоди, то можна побачити, що вона нагадує маленьке серце.
Значна поширеність калини на теренах України, пов'язана із календарними та родинно-побутовими обрядами. Найбільше цей давній фольклорний образ виступає словом - символом в асоціативному зв'язку: калина - мати; калина - дівчина; калина - Україна; калина - кров; калина – пісня. Калина символізує материнство: кущ - сама мати; цвіт, ягідки - діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина біля материнської хати – не тільки краса, а й наша берегиня. З калини робили колиски для немовлят. У національній українській символіці калина уособлює дівочу красу і вроду, жіночість, сімейне благополуччя й достаток. Калина вважалась «весільним деревом» і була обов'язковою учасницею весільного обряду. Нею оздоблювали весільні короваї, весільні рушники, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту та дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. Гілками калини прикрашали святкові столи. Кімнатні рушники також рясніють пишними гронами калини. На хрестини калину затикали у калачі. Калину клали в першу купіль дитини. Плоди калини стали символом мужності людей, що віддали своє життя боротьбі за Україну. Тому калина символізує мужність і незламність духу в боротьбі за незалежність рідного краю, благородний порив виборювати свободу й гідність людську. Оскільки ягідки калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Завдяки червоним ягодам, які нагадують краплі крові, калина в українців стала символом пролитої козацької крові.
Верба
З давніх-давен у нас в Україні вербу вважають священною рослиною. Верба символізує Прадерево життя, так само, як Чумацький шлях.
Верба — жіночий символ Світового Дерева, уособлення таємничої сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево пов’язане з водою, отже, символізує здоров’я і життя. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов’ян, наша Галактика є початком Всесвіту. У давнину верба була священним деревом у слов’ян. Як особливе, священне дерево, верба тісно пов’язана з культом предків. Навіть назва цього дерева вказує на його священне значення: лат. Verbene — «священні гілки». На слов’янському ґрунті аналогом назви верби є ст. слов, збірне вербье — пруття. Цікаве значення індоєвропейського *uerb — крутити, вертіти (пор. також верба — вертіти), що близьке до образу осі Всесвіту. Уособлення у вербі весняного пробудження природи від зимового сну, повноти життя асоціювалось у родинному житті зі шлюбом, із розквітом молодих життєдайних сил.
Хліб
Хліб українці називають «святим», «Божим даром», «батьком», «годувальником», «головою», «розпорядником». Без хліба в Україні не обходиться жодна важлива подія. В обрядах та звичаях хліб символізує життя.
Шана до хліба закріпилась у народних звичаях українців. На покуті під образами, що здавна в хаті вважалася священним місцем, завжди лежала на столі покрита рушником паляниця. Кожен шматочок хліба з'їдали повністю, не залишаючи куснів, щоб силу не залишити. Хліб не можна викидати у сміття, навіть хлібні крихти слід зібрати у долоню і з'їсти, або ж віддати худобі чи птиці. Знайдений на дорозі окраєць хліба потрібно обтрусити і покласти на високому місці для пташок. Про хліб не можна казати, що він поганий, він може бути лише невипечений, глевкий, сирий, підгорілий, зачерствілий. Хліб – символ життя. Він з давніх-давен у великій пошані в народі. Недаремно у молитві до бога «Отче наш…» люди, як великої милостині, просили не позбавити їх хліба, бо він не просто основа життя. У традиційному інтер'єрі селянської хати хліб-сіль, покриті рушником, були необхідним атрибутом. Запрошуючи до столу, господар казав: «Просимо до нашого хліба-солі», а після застілля гості дякували за хліб-сіль. Розділити з кимось хліб-сіль — означало подружитися, побрататися. Зустрічати хлібом-сіллю дорогих гостей — цей звичай, що має глибоке коріння, дійшов до нашого часу. Важливу роль відіграє хліб в обрядах і звичаях українського народу. З хлібом ідуть на родини, гостини, новосілля, сватання. На знак згоди дівчина подає хліб на вишитому рушнику, хлібом мати благословляє до вінця.
Хата
Українська хата — це символ України. У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізувало жіночий аспект світостворення, а також сховище мудрості, традиції, життя.
Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво. Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти. Хата - символ рідної землі, Батьківщини, свого роду. А з ними приходять тепло і затишок, захист і допомога. Бо в рідній оселі живе твоє предковічне добро, твоя перша й остання надія. Кажуть, що в рідній хаті й стіни допомагають. Тож того, хто шанує рідну домівку, шануватиме Доля. Окрім всього, хата - то скарбниця народних духовних традицій, бо в ній - дух народу і душі кожного покоління людей. Це символ космічного взаємозв’язку із Всесвітом; символ Батьківщини; символ тепла і доброти; символ світосприймання; символ людини як духовного і фізичного начал Всесвіту.
Український рушник
Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам’яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору.
Український рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд. Мати навчала дочку: "Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку!" Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи: «Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися!». Рушники, якими прикрашали хату, дарували породіллі, коли приходили вшановували матір та народжену дитину, пов'язували старостів під час сватання, робили із тонкого, гарно вибіленого полотна. І коли ткали таке полотно, то чоловікам було заборонено заходити до хати. А починали ткати таке полотно тільки в жіночі дні: середу, п'ятницю, суботу. У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля. Рушником перев'язують старостів та сватів на весіллі, молода молодого. Рушником вистилають дорогу на весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати. Рушник – символ дороги. Яскраві кольори рушника як символ доріжок і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті. З рушником українці зустрічали гостей. А на ньому – духмяна паляниця.
Барвінок
Барвінок є символом кохання. Ця рослина отримала свою назву на честь пристрасних почуттів молодого хлопця Бара і дівчини Вінки. Барвінком традиційно прикрашають коровай на весіллях, вплітають у віночок. Кущі даної рослини можна зустріти майже у кожній садибі. Він зеленіє навіть під снігом. Раніше барвінок виконував роль надійного оберега від нечистої сили.
Барвінок — символ шлюбу, життєстійкості, вічності; символ дівоцтва, молодості, єднання вічного життя людей з небесним царством Предків. Існує припущення, що колись барвінок був священною рослиною підземного божества, господаря потойбіччя. Барвінок — символ переходу людини з одного стану в інший — народження, шлюб, смерть, тому ця рослина використовується у багатьох народних обрядах. У фольклорних пісенних текстах барвінок: а) посилають дівчину по барвінок, бо вже близько її весілля; б) вінок із барвінку наробив жалю — розлучив молоду із рідним батьком. Його форма вже сама говорить за себе: це хрест чи перехрестя. Барвінок, посаджений на могилах, — вічна пам’ять про померлого, а квітучий барвінок — освідчення в коханні. Барвінок — найголовніше зілля для весільних вінків. Не даремно кажуть: «Стелися, барвінку, аби любов з любов’ю зустрілась». Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками /підсніжник, пролісок/, вважали провісником весни. Його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев'янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця - як символ вічного усталеного буття. «Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне», - казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір'ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях.
Чорнобривці
Чорнобривці – один із символів українського народу, який уособлює дитинство, матір і батька, рідну оселю. Немає України без білої хати і чорнобривців, які милують барвами до настання морозів, тому навіть перебуваючи в чужих краях, завжди згадуємо про рідну землю. Для матерів чорнобривці – символ синівської чоловічої сили, святості, чистоти, хлоп’ячої краси й добра. Діти ж пов’язують ці квіти з образом матері. Для них – це символ отчого дому, материнської любові, Батьківщини.
Чорнобривці згадуються як в українських народних піснях, так і в сучасних авторських, а пісня композитора В. Верменича на вірш М. Сингаївського «Чорнобривців насіяла мати…» стала пісенним реквіємом поета не тільки його матері Уляні, а й усім українським матерям. По всій Україні, майже біля кожної хати завжди знайдеться місце для пахучої м'яти, яскравих чорнобривців, жовтогарячих нагідок, червоної рути, барвінку, мальв, жоржин, маків, ромашки, калини, любистку, матіоли – цих незрадливих оберегів духовності українського народу. Не перелічити нині всіх назв квітів, які прикрашають життя сучасного українця. Але нема жодної української хати, біля якої дбайливі руки господині не влаштували б яскравих квіткових острівців, на яких би не росли під вікнами чорнобривці – прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Вони милують око, ніжно хвилюють душу, міцно прив’язують наші серця до рідної домівки. Усім, хто вирушає у далеку дорогу і опиняється далеко від батьківського порогу, вони нагадують: там земля мила, де мати народила.
Мальва
Мальва - символ любові до рідної землі, до свого народу, до батьківської хати. Уособлює духовне коріння людини, її вірність духовній спадщині предків.
Мальва - давня і надійна берегиня будинку. Народні повір'я свідчать, що добрі душі предків поселяються на мальві і охороняють мешканців оселі. А ще ця квітка дуже гарна, тому невипадково мальви найрізноманітніших забарвлень здавна прикрашали українські садиби.Не було села, а в ньому хати, де б не росли під вікнами мальви – прекрасні обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку-далеку дорогу, ці квіти нагадували: там земля мила, де мати родила! В народі її ще називають ружею, тобто трояндою. Без мальви не було б села, а без села – України. І де б не були українці, в яких далеких краях, ці прекрасні обереги завжди нагадували про рідну землю, рідну хату та завжди молоду неньку.
Лелека
До лелек наш народ завжди шанобливо ставився. Лелека — один із символів України. Лелеки селяться лише біля добрих людей. Вважається, що лелече гніздо на подвір’ї приносить щастя, удачу та добробут.
Лелека - символ вірності, щастя, добробуту, живий символ України. Лелека - символ любові до батька-матері, котрі благословили тебе на світ, а тому це - й символ сімейного благополуччя, любові до рідної землі, Батьківщини. Щасливий той двір, де є гніздо лелеки, бо він – птаха священна, за розорення його гнізда – кара вогнем. А ще лелека приносить до оселі немовлят. І щасливе те село, яке має хоча б одне лелече гніздо – його обходитимуть стороною чорні хмари та злі буреломи. Якщо ж лелека несподівано залишає гніздо в дворі й не повертається до нього, то двір і дім цей згодом спорожніють. Окрім цього, лелека є символом вогню і сонячного світла: він завжди прилітає з наближенням бурі або грози. Лелеки довіряють людям, на господарстві яких проживають, тому можуть спокійно розгулювати по двору навіть у їхній присутності. Вважають, коли дівчина вперше весною побачить лелеку високо в небі, то цього року обов’язково вийде заміж, а якщо вже в гнізді – то ще рік залишиться в батьківському домі. Народ завжди ставився з великою пошаною до цих пташок. Весною нерідко їх зустрічали всім селом, ледь-ледь почувши довгоочікуване курликання. Побачивши птахів у небі, до них зверталися із проханнями про здоров’я, родючість та добробут. Досить поширеним ритуалом для зустрічі пернатих було випікання спеціального печива, що звалось «буслові лапки». Його роздавали дітям, закликаючи цим лелек, щоб ті скоріше повертались додому. Коли ж пташки відлітали у вирій вслід їм кричали «Колесом дорога!» аби ті що скоріш повернулись на рідну землю. Також вважали що цією фразою можна затримати відліт птахів, а разом з тим і заморозки. Жалібне курликання птахів символізувало неймовірну тугу за рідним краєм. Їхній спів не залишав байдужим нікого, настільки сумною була та пісня. Більшість часу лелеки проводять в дорозі. Відлітаючи до теплих країв у серпні-вересні, вони лиш у грудні долітають до Африки, де зимують. Вже за місяць вони знов готуються вирушити у політ, але вже додому. До речі, на батьківщину вони повертаються вдвічі швидше аніж летять на чужину. З метою їх осінніх та весняних перельотів пов’язаний теж певний символізм. За давнім повір’ям восени птахи відлітали забравши із собою душі покійних та супроводжували їх в потойбічний світ. Весною ж, повертаючись додому, вони супроводжували душі немовлят, яким незабаром судилось народитися. Напевне, всі ми у дитинстві чули від батьків, що дітей лелека приносить. Своїм прильотом та кличем вони повідомляли про зміну природного циклу, прийдешню радість, безжурну весну та щасливе літо. Саме тому навесні журавлів кличуть веселиками. В народі їх називають по-різному: журавель, бузько, бушель, буслик, чорногуз, гайстер, веселик, дликотень, тощо. Жоден птах в Україні, крім цього, не має такої кількості місцевих назв.
Вінок
Український віночок — не просто прикраса, а оберіг, адже в ньому є така чаклунська сила, що болі знімає, волосся береже.
До віночка впліталось багато різних квітів, кожна квітка щось символізувала. Деревій — символ нескореності, барвінок — символ материнської любові, ружа, мальва і півонія — символи віри, надії і любові. Ромашка у вінку наймолодша за своїм віком, приносила не лише здоров'я, а й доброту і ніжність. Любисток додавали, щоб хлопці любили. І обов'язково вплітали калину — символ дівочої вроди та нашої України. А всього в українському віночку — дванадцять квіточок. І кожна — лікар, оберіг від злих сил. Цікаво, що в різних регіонах України вінок називали по-різному: на Поділлі — коробуля, лубок, на Чернігівщині — теремок, на Гуцульщині — плетінь, косиця, на Переяславщині — гібалка тощо. Існували й загальнослов’янські назви —вінок, вянок, перев’язка, чільце. З давніх-давен вінок був книгою душі молодої дівчини: мовою квітів вона висловлювала свої почуття, виражала душевний стан і «розповідала» про події, що відбулися у її житті. В Україні вінки мали сонячну символіку. Дівчина у вінку асоціювалася зі східним сонцем. Також це символ слави, перемоги, святості, щастя, успіху, могутності, миру, сонця, влади, молодості, дівоцтва.
Борщ
Борщ — національна страва українців, символ української кулінарної культури і достатку.
1 липня 2022 ЮНЕСКО вніс український борщ до переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини, яка потребує охорони. Борщ — рідка страва, що вариться з різноманітних овочів і має безліч варіантів приготування, поєднаних квасним смаком. Це основна перша страва української кухні, яку готують в усіх її регіонах і яка набула міжнародного визнання. Як, наприклад, суші одразу пов’язують з Японією, а карі — з Індією, так і борщ є символом української кулінарної культури. Український борщ – не просто буденна страва, це символ родинності, елемент ритуалу єднання, основа кулінарної традиції, яка сильніша за будь-які новітні експерименти і заморські запозичення. Борщ – це найперша і найточніша асоціація, пов´язана з Україною, і головне – позитивна. Ця асоціація смачно пахне і обіцяє тепло, затишок, ситість, а відтак умиротворення. Це символ української гостинності, а несвідомий вибір щоденної страви на користь борщу для кожного українця – прояв приватного патріотизму. Український борщ має кілька десятків смачних варіацій, залежно від регіону, в якому його готують, – а при цьому він все одно завжди і скрізь залишається борщем!
Українська писанка
Писанка – одна зі стародавніх форм українського народного розпису, символ весни, сонця, повернення природи до життя. Із давніх-давен яйце, як і дерево, вважалося символом весняного пробудження природи, зародження життя, продовження роду.
Писанка – одна зі стародавніх форм українського народного розпису, символ весни, сонця, повернення природи до життя. Із давніх-давен яйце, як і дерево, вважалося символом весняного пробудження природи, зародження життя, продовження роду. Згідно вірувань наших далеких предків, писанка мала магічну добру силу, вона несла щастя, достаток, благополуччя, захищала свого власника від сил зла. Історія створення та розписування яєць сягає сивої давнини. Перші писанки були глиняні, кількаколірні (прототип сучасних писанок) – глиняні порожнисті яєчка з кулькою всередині, розписані по поверхні поліхромною поливою. Нерідко їх називали «брязкальцями». Виготовляли їх із звичайної глини, стрічковим способом, тло було — чорне, сіре, темно-зелене або червонясте. За технікою виконання писанки поділяються на «крашанки», «крапанки», «шкрябанки», «мальованки» та, власне, «писанки». Кожен з видів розпису великодніх яєчок та кожен орнамент має свій особливий зміст, символізуючи життя, силу, любов, урожай, захист і здоров’я. Виготовлення писанок в українській традиції наділялось сакральним значенням та входило до звичаєво-обрядової сфери. За традицією розпочинали писати писанки з другої половини Великоднього посту, а найбільше їх виготовляли у четвер і п’ятницю перед Пасхою. Вірили, що писанка вийде гарною лише тоді, коли під час її виготовлення поруч не буде нікого стороннього, тому розписували великодні яйця переважно на самоті. Найкраща писанка та, в якій поєднано 5 кольорів. Вона символізує родинне щастя. Найважливіший з символів – сонце.Писанка з сонячними мотивами охороняла від нещасть, вроків, недугів. Ще один важливий символ – безкінечник, знак життя. Зображують його у вигляді хвильки, вужика, кривульки. Пасічники таку писанку клали під вулик, аби добре роїлися бджоли. Досить популярні в писанкарстві рослинні узори. Лист дуба символізує силу, авторитет, владу. Дівочу красу зображали у вигляді вишневого листка. А гілка смереки символізує юність Квіти – обличчя дітей. Писанку з квітковими узорами дарували молодим жінкам, які не мали дітей, щоб у дім прийшла радість материнства. Наприклад, олені символізують заможність. Кінь – витривалість. Павук – терплячість і наполегливість. Бджола – душевну чистоту. Птахи – пробудження життя. Перш ніж на шкаралупу нанесуть символи, яйце лініями ділять на фігури. Ромб символізує родючість. Розділений на частини квадрат – поле. Добре, коли таких частин 40 – за кількістю днів Посту.
Культура і побут населення України: навчальний посібник/ Наулко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. та ін..-Київ: Либідь, 1991.-232 с.
Навчальний посібник з українського народознавства — перша спроба видання такого типу. Воно містить огляд основних етапів етнічної історії України, розвитку матеріальної та духовної культури її населення.
Шкода М.Н.
Люба моя Україна Свята, традиція, звичаї, обряди, прикмети повір'я українського народу.-Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008.-550 с.
Світ українських традицій нескінченно багатий. Століттями складалася гармонійна система обрядів та вірувань, які на сучасному історичному етапі знову набувають популярності. Книжка розповідає про народні традиції, обряди і свята. Матеріали з української міфології та історії культури не залишать байдужим жодного читача. Безліч цікавих фактів, захоплива манера розповіді роблять видання справжнім подарунком для всіх шанувальників української культури.
Гуркіна Г.О., Середюк О.В.
Традиції та звичаї українців.-Харків: Торсінг плюс, 2008.-95 с.
Книжка розповідає про стародавні й сучасні звичаї та традиції українців, про їх вірування та світогляд, знання та народну мудрість. Зі сторінок цього видання ви дізнаєтеся про найважливіші свята українців, їх побут та життя, а також чим відрізнялося життя українців, які мешкали у різних регіонах.
Словник символів культури України/за заг.ред. В.П. Коцура, О.І. Потапенка, М.К. Дмитренка.-К.: Міленіум, 2002.-260 с.
У словнику подано інформацію про найважливіші наукові, філософські, художні, міфологічно-релігійні, побутові символи українців.
Воропай О.
Звичаї українського народу.-Київ: Школа, 2006.-374 с.
Звичаї - це прикмети. за якими розпізнається народ; неписані закони, якими люди керуються в найменших щоденних і найбільших національних турботах. У цій книзі охоплено календарний рік українця, представляючи в комплексі народні обряди, прикмети, вірування тощо. Також представлено найбільш значні свята і звичаї, які й донині шануються та відзначаються в Україні.
Лозко Г.С.
Українське народознавство.-Київ: «АртЕк», 2006.-472 с.
У цій книзі подано змістовну інформацію про походження українців, їхню духовну культуру, господарство, побут, родину. Зроблено докладний аналіз Велесової Книги, що її нині вивчають у школі, відтворено давній календар наших Пращурів Коло Свароже. Видання доповнене ілюстративним матеріалом, а також великим списком наукових джерел.
Андрушко Л.М.
Український рушник як поліфункціональний сакральний твір народного мистецтва: функція, типологія. семантика, художні особливості.-Львів: ПП Арал, 2010.-166 с.
Дослідження українських художніх тканин. Визначення значення рушника у звичаях та обрядах. Розгляд його як твору народного мистецтва. Простеження у декорі співвідношення сакрального й естетичного. Аналіз схем та встановлення закономірностей зображень.
Манько В.
Українська народна писанка.-Львів: Свічадо, 2005.-42 с.
Книга відкриває читачеві великий і самобутній пласт української культури та мистецтва писання писанок, яке ми ледь не втратили у радянські часи. Це друге доповнене видання, в якому подано оновлені таблиці, що вміщують близько 1500 кольорових світлин писанок, відтворених за взірцями ХІХ – кінця ХХ ст., що взяті з фондів музеїв та приватних колекцій.