Сила незламності: у ЛьвДУВС відбулась зустріч із захисницею «Азовсталі» Тетяною Бугай

З нагоди Міжнародного дня боротьби за права жінок у Львівському державному університеті внутрішніх справ відбулася зустріч курсантів із військовослужбовицею, бойовою медикинею 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Тетяною Бугай – однією із захисниць «Азовсталі».

Вона пережила 86 днів оборони заводу, російський полон, втратила матір, чоловіка і рідне місто. Її звільнили з неволі 13 вересня 2024 року – після двох з половиною років.

Нещодавно Тетяна стала частиною спільноти Львівського державного університету внутрішніх справ та першою жінкою-ветеранкою, яка працює тут.  

Служба

До повномасштабного вторгнення Тетяна працювала фельдшером швидкої допомоги. Коли почалася війна, разом із чоловіком добровільно пішла до військової частини.

«Ми просто прийшли і сказали, що готові служити. Нам видали зброю – і ми стали до строю», – згадує вона.

Тетяна стала бойовим медиком у підрозділі «Азову».

Каже: рішення було свідомим.

«Я знала, що йду вмирати. Тому для мене диво, що я сьогодні жива», – стинає плечима дівчина.

Під час оборони Маріуполя вона разом із побратимами опинилася на «Азовсталі» – у бетонних бункерах, де оборона тривала майже три місяці.
Після звільнення з полону бойові товариші допомагали їй відновлюватися.
«Вони мене зустрічали, вони мене виходжували. І тоді я зрозуміла: для них я справді побратим», – веде далі Тетяна.

Полон

Після виходу з «Азовсталі» українських військових відправили в полон. Спочатку – колонія .

Там Тетяна провела два місяці. Потім її перевезли до СІЗО.

Росіяни інкримінували їй статтю про «пособництво терористам». Але суду так і не було. Вона залишалася у статусі військовополоненої.

Найважчими були допити.

«Годинами стояли у позі "ластівки": руки зв'язані за спиною, обличчям донизу. Якщо відмовлялися від того, що вони вимагали – били. Удар прикладом у голову був дуже переконливим аргументом», – каже Тетяна.

Камера на 22 людини

Побут у полоні був не менш виснажливим, ніж допити.

У камері СІЗО – 22 жінки.

«Шість квадратних метрів, щоби трохи походити. Постелі не було. Лише старі матраци, на яких, напевно, померли сотні людей», – продовжує дівчина.

Води майже не давали.

У лазню водили двічі за той час – напередодні Нового року і перед Великоднем.

«Ув'язнені, щоб помитися, гріли на власному тілі пляшки з водою».

Антисанітарія, холод і таргани стали звичним фоном життя.

«Але якось виживали. Тоді я зрозуміла: людина може витримати дуже багато», – не без гіркоти згадує Тетяна.

Для азовця полон – це майже вирок

Коли українські захисники виходили з «Азовсталі», їм казали, що обмін триватиме кілька місяців: «Але ми розуміли: азовців просто так не відпустять».

Багатьох її побратимів російські суди засудили до довічного ув'язнення, без права на апеляцію.

Її обміняли лише восени 2024 року.

«Я їхала на обмін п'ять діб. Нас постійно пересаджували на інший транспорт. Я не вірила до останнього», – розповідає жінка.
Віра з'явилася тільки тоді, коли побачила українські прапори.

Родина

За час війни Тетяна втратила майже все.

На «Азовсталі» загинули її мама і чоловік. Батько теж потрапив у полон і досі перебуває там. Залишилася тоді ще неповнолітня сестра.

«Я не можу собі пробачити смерть мами, полон батька, сирітство сестри. Ми з чоловіком свідомо йшли на війну. Ми знали, що можемо загинути».

До звільнення з полону вона була переконана, що її батько мертвий.
«Росіяни говорили, що він загинув. І я вірила. Лише після обміну побратими сказали, що він у полоні, – і тихо додає, – до 14 вересня 2024 року я думала, що сирота».

Маріуполь

Окрема тема – її рідне місто.

«Я йшла воювати і вмирати за Маріуполь, щоб там була Україна. А туди прийшов "рускій мір"».

Тетяна зізнається: найболючіше – усвідомлення, що частина городян чекала російської армії.

Історія Тетяни – це не про війну з фронтових зведень, це про стійкість, витривалість, надію і непохитність. Це про надміцність людини, яка здатна витримати побої, знущання, допити. І про те, що іноді найважче на війні – просто вижити.