Шлях добровольця: історії про мотивацію, вибір, службу та сміливість йти за покликом серця

У ветеранському просторі Львівського державного університету внутрішніх справ відбулася важлива розмова із тими, хто в переломний момент свідомо обрав замість безпечного життя — поле бою та порятунок поранених.  

До ЛьвДУВС завітали добровольці, які захищали Україну у складі 125-ї окремої бригади територіальної оборони. Вони поділилися своїми розповідями із курсантами та студентами вишу, а також відповіли на усі запитання молоді.

Представив гостей помічник ректора по роботі з ветеранами Богдан Білінський.

«Сьогодні до нас прийшли мої посестри та побратим, разом із якими я служив у війську. Ви почуєте три історії про вибір, який свого часу зробив кожен із них», — зазначив Богдан Білінський. 

Першою виступила Оля з позивним «Сонечко». До служби в армії вона понад 18 років працювала у юстиції, захищаючи інтереси держави в судах. А коли почався повномасштабний наступ ворога, насамперед подбала про безпеку дітей, а після цього — пішла до військкомату.

Оля була однією із тих, хто стояв біля витоку 125-ї бригади, допомагала формувати один із батальйонів. 

«Добровольців було дуже багато. На одне місце — по 5-6 чоловік. Люди стояли в чергах, ми не встигали приймати документи», — пригадала захисниця.

На початку червня 2022-го батальйон вирушив на Харківщину, де бійці брали участь у запеклих боях проти ворога, стримуючи наступ противника. Далі були надскладні завдання на інших напрямках, серед яких — оборона Бахмута. 

«Там ми зазнали багато втрат і, вочевидь, найважче на війні — втрачати побратимів і посестер. До цього просто неможливо звикнути. Коли ми збираємося разом, ми завжди вшановуємо загиблих, ділимося спогадами про тих, кого вже немає поруч», — розповіла Оля.

Захисниця каже: попри болючі втрати, є й хороші зміни, які війна принесла у її життя. Це дружба, підтримка, зустріч із майбутнім чоловіком, народження донечки, а ще — кіт Персик, якого привезла із Харківщини і який став улюбленцем усієї родини. 

Своєю історією поділилася також бойова медикиня Іра (позивний «Кнопка»). У перші тижні повномасштабного вторгнення вона разом із друзями волонтерила на залізничному вокзалі. Люди відчайдушно втікали від війни, а Львів став для багатьох місцем порятунку.

«Зараз згадую це все як, як уві сні. Переповнені вагони, море людей. Хтось — із травмами, хтось — із високою температурою. Ми намагалися допомогти всім, чергували цілодобово», — каже Іра. 

За освітою вона медик, проте після навчання вирішила йти іншим шляхом. Повертатися у медицину не планувала, та війна внесла свої корективи. Дівчина зрозуміла, що вміння рятувати інших — це її суперсила, тож вже у квітні доєдналася до 125-ї бригади, пройшла вишкіл і вирушила у Харківську область як бойова медикиня.

«У нашому батальйоні всі були добровольцями. Серед них багато з бойовим досвідом, тих, хто пройшов АТО і розумів, із ким ми маємо справу. Ми всі вчилися у них, щоби краще підготуватися до зустрічі з ворогом», — поділилася захисниця.

Разом із побратимами вона пройшла пекельні бої у Бахмуті. Вивозила важко поранених, відважно рятуючи їхні життя.

«На передовій ти розумієш, що кожен день може стати останнім. Це таке запаморочливе відчуття, яке неможливо порівняти ні з чим. Тільки той, хто пройшов війну, може осягнути твої емоції і те, як по-справжньому складно повернутися до цивільного життя. І дуже круто, що тепер є ветеранські хаби, куди ти можеш прийти, щоби поспілкуватися з іншими», — завершила свою розповідь Ірина.

Під час зустрічі також виступив військовослужбовець 125-ї бригади Юра (позивний «Шурік»), який служить у роті вогневої підтримки. До початку повномасштабної війни він не мав бойового досвіду, та розумів — залишатися осторонь просто не має права. Спершу долучався до патрулювання міста, згодом прийшов до військкомату. Не один, а разом із найближчим другом — тим, кому довіряв навіть більше, ніж собі.

Він розповів молоді про свій шлях у війську, боротьбу проти ворога, найважчі бої, біль після втрати побратимів, а також важливість підтримки для наших захисників і захисниць.

«Допомога армії — це те, що ви можете робити вже сьогодні. Маскувальні сітки, окопні свічки — усе це не вимагає якихось особливих зусиль, але може врятувати життя на передовій», — підкреслив воїн.

Історії добровольців стали нагадуванням: кожен із нас обирає свій шлях. Головне — мати сміливість йти за покликом серця, навіть якщо дуже страшно. Адже саме так загартовується справжній характер, а в єдності та підтримці — народжується наша сила та незламність.