Віртуальні книжкові виставки

Книга «Моя країна. 50 місць, які варто відвідати в Україні» містить інформацію про історичні забудови та архітектурні пам’ятки, про місцеві цікавинки, які варто побачити на власні очі. У пригоді стануть поради, які допоможуть швидко зорієнтуватися на місці та в такий спосіб заощадити чимало часу. Тож рушайте в дорогу із заходу на схід, насолоджуйтеся строкатою історією, милуйтеся краєвидами, робіть атмосферні фотографії на згадку та закохайтеся вкотре у свою країну. Замки та фортеці Тернопільщини і Львівщини, унікальні озера, безлюдні острови та пустельні піски Херсонщини, туристичні та гастрономічні принади Одещини та Закарпаття, старовинні маєтки Київщини та Житомирщини, фантастичні краєвиди Буцького та Дністровського каньйонів, архітектурні шедеври Чернівців, Харкова та Луцька, духовні святині Чернігівщини та Прикарпаття, гірські вершини Карпат та незвідані місця Рівненщини, мальовничі парки Києва та Черкащини — в книзі зібрано 50 локацій, якими Україна може пишатися. Чи знаєте ви, що найбільша пустеля Європи знаходиться в Україні? Що ми маємо своє Мертве море, де вода фантастично рожевого кольору навіть солоніша за оригінал? Що один із п’яти замків Європи, який ніколи не був узятий штурмом, теж наш, карпатський? Зацікавились?

Інформативна і чудово ілюстрована книга розповідає про 100 найкращих куточків України. Міста, фортеці, монастирі, парки, заповідники, пам‘ятки архітектури та історії – безліч дивовижних місць, що свідчать про насичену історію України і показують її різноманітність. Всі вони згруповані за областями, у кожної області – свій колір, вказано розташування місця на мапі України і можливий проїзд автошляхами. Книга розкриє перед Вам красоти України і обов‘язково надихне на подорожі. Містить 326 фотографій.

Фотоальбом познайомить Вас з чудовими куточками України та історичними спорудами. Чарівні місця країни разом з незабутніми панорамами відтворені у 85 високоякісних фотографіях.

Книга «Це моя Україна» - 61-й авторський фотоальбом Василя Пилип'юка. Оглядаючи світлини, відчуваєш, наскільки автор кровно споріднений зі своїм народом, зі своєю рідною землею, своєю прадавньою нацією, своєю країною - щедрими ланами і садами, горами і лісами, ріками й озерами.

Україна захоплює мандрівників насиченою історією та різноманітними ландшафтами, які сформували її неповторне обличчя. Фотоальбом запрошує Вас відкрити найбільш мальовничі куточки нашої країни, створені природою, та ознайомитися з багатою архітектурною спадщиною, яку залишили представники багатьох народів, що жили на українських теренах. Видання містить 283 фотографії.

Видання знайомить з чарівною природою, неповторною архітектурою, особливостями національної української кухні, стародавніми віруваннями та ритуалами, традиціями українського народу, спортивним життям і останніми досягненнями науки і техніки незалежної держави Україна.

А скільки, власне, замків та фортець збереглося в Україні до нашого часу? Прийнято вважати, що їхня кількість обмежується лише відомими твердинями у Кам'янці-Подільському, Білгороді-Дністровському, Судаку, Луцьку, Хотині, Меджибожі, Острозі, Мукачевому, Ужгороді. Проте, насправді збереглося більш ніж 300 оборонних об'єктів, розміщених по всіх без винятку куточках нашої країни: на Волині та Поділлі, на Слобожанщині, Сіверщині та Подніпров'ї, на Буковині й 3акарпатті — від великих міст до маловідомих сіл.

Візитівка Криму. Споруда знаходиться буквально на обриві скелі Аврори мису Ай-Тодор, на висоті близько 40 метрів над рівнем моря. Замок «Ластівчине гніздо» будувався в кінці XIX століття для відставного генерала російсько-турецької війни 1877-1878 рр. в якості його дачного маєтку, так званого «Генераліфа». Романтик за вдачею, він називав свою обитель «Замком кохання», хоча тоді ще «Ластівчине гніздо» не було настільки елегантним, як сьогодні. Тоді воно являло собою нехитру одноповерхову дерев'яну будівлю без зубчастого парапету та готичних пінаклів. Після смерті генерала замком якийсь час володів придворний лікар Лівадії Адальберт Карлович Тобін, а потім - його молода дружина. У 1903 році його купує купчиха Рахманова (в деяких джерелах - Рахманіна). Нова господиня зносить стару споруду і на її місці зводить нову, але також із дерева. Новоспечений замок нарікають «Ластівчине гніздо». Ця назва навічно закріпилася за замком. У 1911 році «Ластівчине гніздо» придбав нафтопромисловець барон Рудольф фон Штенгель, німець за походженням. Саме при ньому замок набув знайомого нам вигляду. Далеко від батьківщини Штенгель мріяв звести середньовічний палац у готичному стилі, який нагадував би йому про Німеччину. Дерев'яний особняк повторно знесли, а на його місці в 1912 році виріс дивовижний білокам'яний замок з оглядовим майданчиком, який був прикрашений готичними баштами зі шпилями, зубчастою окантовкою верхівок стін та іншими архітектурними елементами. Цілісний образ замку «Ластівчине гніздо» доповнював невеликий сад. У 1927 році в Гаспрі стався сильний землетрус. Обвалилася частина скелі, яка служила фундаментом замку, ховаючи під кам'яними брилами палацовий сад. Сам замок вистояв, але він навис над морем, балансуючи між небом і землею. Через тріщини у стінах виникла загроза обвалу, і замок був закритий для відвідування на довгих 40 років. З 1967 року по 1968 рік проводилися реконструкційні роботи. Лише після цього замок «Ластівчине гніздо», справжня казка з каменю, знову став доступний всім бажаючим. Сьогодні АР Крим тимчасово окупований рф, і ось уже 10 років українці не можуть на власні очі побачити велич кримських пам’яток історії.

Історико-культурний державний заповідник створено з метою збереження пам'яток архітектури, археології та історії. На території та в охоронній зоні заповідника є близько десяти пам’яток археології, датованих ІV тис. до н. е.— VІІ ст. н. е., дохристиянський та християнський скельний храм V–ХVІ ст. з унікальним художнім рельєфом, залишки фортеці і підземних ходів ХVІ–ХVІІ ст. та міської ратуші ХVІ ст., цвинтар ХVІІІ–ХІХ ст. Тут розташований також парк історичної скульптури. Найвідомішою пам’яткою Буші є залишки висіченого в скелі храму з унікальним художнім рельєфом. У 1824 році пам'ятка була відкрита місцевим шляхтичем Ромуальдом Остоя-Овсяним, про що свідчить напис на самому рельєфі. Дослідження храму розпочав у 1883 році професор В. Антонович. У другій половині ХVІ ст. у с. Буша посередині мису, утвореного річками Мурафою і Бушанкою, почалося будівництво замку. Інженер Гійом де Боплан згодом стверджував, що бушанський замок мав 6 веж, і у кожній був свій пороховий льох. З’єднувались башти між собою підземними переходами. Над Мурафою замок здіймався, як орлине гніздо, на 30 м. До нашого часу від укріплень залишилися двоярусна кам’яна вежа, завершена шатром, і підвал. Замкова брама була у північній стіні, неподалік від двох спостережних башт (одна з них збереглась дотепер). Мури і башти замку відповідали всім вимогам тогочасної військової науки й були добре прилаштовані до вогнепального бою. Не випадково польські офіцери порівнювали бушанські укріплення з фортифікаціями Кам’янця. На початку XVII ст. Буша отримала статус міста. У 1629 р. тут зареєстровано понад 2 000 мешканців, це був досить великий населений пункт брацлавського Подністров’я. 18–20 листопада 1654 р. під містечко підійшли війська С. Потоцького і С.Чарнецького та взяли замок в облогу. Польським жовнірам вдалося винищити більшість нечисленної козацької залоги. Однак, коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного Мар’яна підпалила пороховий льох, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало нападників. Ці події відображені у повісті українського письменника М. Старицького «Оборона Буші». Буша славна також пам’яткою природи загальнодержавного значення «Гайдамацький яр» загальною площею 96 га. Місцина розташована в долині річки Бушанки, на межі Чернівецького та Ямпільського районів. Колись тут був великий ліс з красенями-дубами. Дерева, що залишилися з тих часів, мають власні імена (Дідусь, Громовик) і взяті під охорону держави. Сучасну назву пам’ятка отримала на зламі ХVІІІ ст. завдяки подіям які ввійшли в історію України як Коліївщина. На початку 2024 року українців збентежила інформація про продаж родовища вапняку під кар’єр у селі Буша на Вінниччині. Науковці, історики, культурні діячі почали бити на сполох, адже це становить загрозу для місцевого заповідника, який береже багато пам’яток історії, археології та природи.

Верхній замок Луцька - пам'ятка архітектури та історії національного значення. Один з найбільших, найдавніших і найкраще збережених в Україні замків. Головний об'єкт історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», культурний осередок та найстаріша споруда Луцька. Замок неодноразово був в облозі та часто змінював своїх власників. Історія цієї споруди насичена різноманітними перипетіями та неочікуваними поворотами, тому тут розповімо тільки найбільш значимі етапи. Кам’яний замок у XIV столітті починає активно забудовувати литовський князь Любарт, завдяки чому споруда отримала свою другу назву – замок Любарта. У 1366 році Луцьк стає столицею Галицько-Волинського князівства. В середині ж XV ст. Луцький замок майже 2 місяці був місцем для конференції монархів Центральної Європи з питання відсічі Турецькій експансії. Після укладання між Польщею та Литвою Люблінської унії в 1569 році та втрати замком статусу княжої резиденції, головною спорудою двору став будинок єпископа, а сам Луцький замок з середини XVI століття набуває славу центру духовної та судової влади Волині. А після остаточного розділу Речі Посполитої (1795 р.), Луцький замок стали використовуватися в якості канцелярії, архіву та казенного житла. В XX ст. Луцький замок спочатку належав Польщі, а з 1945 року – УРСР. Сьогодні ж це частина історико-культурного заповідника «Старий Луцьк».

Колишня фортеця на правому березі Дніпра навпроти Кодацького порогу, розташована на 10 км нижче сучасного міста Дніпра. Залишки фортеці розташовані на території нинішнього села Старі Кодаки, частково знищені під час розробки гранітного кар'єру. До нашого часу збереглися лише земляні вали, встановлений в 1910 році з ініціативи Дмитра Яворницького пам'ятний знак і карта-схема. Перший варіант фортеці, побудований за наказом польського короля Владислава IV у 1635 році за проектом французького інженера Боплана, не був таким величним. Але фортеця являла собою невелике чотирикутне укріплення з брамою і підйомним мостом через рів. Сторона кожного з земляних валів складала понад 100 метрів. Всередині фортеці була викопана глибока криниця, коло неї – кілька землянок для солдатів і хата для коменданта. А для зберігання провіанту, пороху і ув'язнення біглих кріпаків використовували льохи. За кілька місяців після побудови, в тому ж 1635 році, запорізьки козаки захопили фортецю і частково її зруйнували. За чотири роки, у 1639-му, правителі Речі Посполитої взялися за зведення більшої і міцнішої фортеці за кращими зразками фортифікаційної науки того часу. У кожному куті фортеці були облаштовані бастіони, які «дивилися» на чотири сторони світу. Гарнізон Кодаку уже міг не тільки оборонятися, але й атакувати. Розміри удосконаленої фортеці вражали: площа – 21 га, висота валу сягала 12 м, загальна довжина по периметру складала 1,6 км. Після початку визвольної боротьби під проводом гетьмана Богдана Хмельницького Кодацька фортеця потрапляє під контроль Коша Запорізької Січі і стає важливим центром контролю судноплавства на Дніпрі. Втім, після знищення Кодака за наказом російського царя Петра І запорізькі козаки були позбавлені можливості контролювати підхід до Кодацького порогу.

Соледар – невеличке містечко в Донецький області в 18 кілометрах від Бахмута. Державне підприємство «Артемсіль» – найбільший виробник кам’яної солі в Центральній і Східній Європі й одне з найбільших у світі. Саме завдяки солі місто добре відоме туристам. До початку російської агресії вони приїжджали сюди переважно організованими автобусними екскурсіями, щоб побувати в унікальних соляних шахтах. Промисловий бум з видобутку солі почався в другій половині 19 століття, коли науковці, серед яких і геолог Олександр Карпінський, виявили біля Брянцівки величезні поклади кам'яної солі. Це привабило промисловців, які почали будувати тут соляні шахти. У 1881 році запрацювала перша Брянцівська копальна, а незабаром – ще п’ять. Довкола них виросло робітниче селище, яке 1926 року отримало назву Карло-Лібкнехтівськ – на честь одного із засновників компартії Німеччини Карла Лібкнехта. Статус міста селище отримало у 1965 році. А у липні 1991 року – стало Соледаром. За понад століття тут видобули більше 250 мільйонів тонн солі. У соляних печерах знаходиться музей солевидобутку, соляне футбольне поле, самородний кристал солі розміром з людський зріст, скульптури, створені місцевими майстрами. У 2003 році тут вперше у світі відбувся підземний політ на повітряній кулі, який занесений до Книги рекордів Гіннеса. А у 2004 році відбувся фестиваль класичної музики «Соляна симфонія». Після початку повномасштабного вторгнення Соледар став справжньою фортецею, де українські захисники понад рік тримали оборону від російських військ. Зараз, коли місто тимчасово окуповане, єдина можливість побувати в копальнях - це нова гра під назвою Minesalt, створена на базі відомої ігрової платформи Minecraft, де гравці мають можливість відправитися у віртуальні копальні українського міста Соледар.

Пам'ятка історії, архітектури та садово-паркової культури кінця 18 — початку 19 століть. Занесений до реєстру національних святинь України. Колись цей дім, як і все селище Верхівня, належав польській поміщиці Єві Ганській, яка згодом стала дружиною Оноре де Бальзака, видатного французького письменника. Музей має три кімнати: вітальня, робочий кабінет, спальня. Саме ці апартаменти на другому поверсі, до яких вели масивні дерев'яні сходи, відвела письменнику Єва Ганська. Посеред вітальні стояв круглий картярський стіл, вкритий зеленим сукном. По лівий бік — сервант із різьбленими на ньому візерунками. А по правий — фортепіано XVIII ст., на якому зроблено напис: «Карс Ганс – Одеса». Саме з Одеси 28 лютого 1832 р. Бальзакові надійшов лист із підписом «Іноземка». У кабінеті із блідо-рожевого штучного мармуру стояв письмовий стіл, за яким Бальзак написав твори: «Депутат від Арсі», «Мадемуазель де Віссар або Франція за часів Конституції», «Дрібні буржуа», «Жінка-письменниця», «Театр, який він є». На іншому столі — канделябр. Можливо, саме при його світлі письменник створив свою відому драму «Мачуха», адже на її рукописі стоїть підпис «Верхівня, Україна, грудень 1847 року». У 1922 році в колишньому маєтку Ганських була заснована агрошкола. Через рік вона стала філіалом Київського сільськогосподарського інституту. Майбутні агрономи та їхні викладачі проживали в кімнатах на другому поверсі, а на першому навчалися. В 1959 році з нагоди 160-річчя від дня народження Оноре де Бальзака в приміщенні тодішнього сільськогосподарського технікуму було відкрито кімнату-музей письменника, яка на громадських засадах діяла до 1995 року. Тридцять років по тому відбулася реставрація палацу, а у 1995 році, завдяки ініціативі колективу технікуму, було обладнано три меморіальні кімнати, які й стали Верхівнянським літературно-меморіальним музеєм Оноре де Бальзака.

Унікальний зразок середньовічної фортифікаційної архітектури з поєднанням різних стилів, пам'ятка архітектури національного значення. Типова середньовічна фортеця, зведена для охорони та контролю торговельних і військових шляхів. Замок збудовано на горі вулканічного походження (188 м н. р. м., 68 м над Мукачевим). Здалеку він виглядає як суцільний об'єкт, а насправді складається з каскаду терас. Теперішнього вигляду замок набув наприкінці ХVII — на початку ХVIIІ ст., коли закінчено останню, нижню терасу. Тут були споруджені ворота та сторожова вежа (майже цілком зруйнована на поч. ХХ ст.). Вежа була розташована посередині глибокого рову, через який прокладено міст, що (як решта замкових мостів) під час підняття закривав вхід у ворота. За воротами — ще один рів із підйомним мостом, що вів до другої тераси (на 10 м вище першої), — Нижнього замку. Його будівництво закінчено у 1670 р. — дата зафіксована на фронтоні правого бастіону. Минаючи черговий рів та підйомний міст, можна потрапити на третю терасу (ще 10 м вгору) зі Середнім замком (XVII ст.), довкола воріт якого стоять два міцні бастіони. Вузький коридор, що сполучає ворота та подвір'я замку, оточений дво- та триповерховими казармами замкового гарнізону. Навпроти в'їзних воріт було одноповерхове помешкання коменданта замку (розібране у другій пол. ХХ ст., залишився тільки фундамент), за ним розташовувалися приміщення для жінок, а також арсенал, кухні, комори. До Верхнього замку (ХІV-XVI ст.) на вершині гори (на 6 м вище попереднього) можна потрапити кам'яними сходами під однією з веж (кін. XVIII ст.) або через так званий хід-пастку кінця ХVІІ ст.; колись сюди ж вів потаємний хід. Саме в князівських палатах (ХVІ-ХVІІ ст.), що оточують подвір'я, мешкали власники Мукачівського замку. Також у південно-східній частині розміщувалася замкова церква. Цікаво, що Мукачівський замок «Паланок» є однією з п'яти фортець у Європі, які ніколи не були взяті штурмом. Існує легенда, що на дні замкового колодязя можна вгледіти задні колеса карети: кажуть, запряжена кіньми, вона могла доставити власника фортеці у будь-який замок Трансільванії чи в Свято-Миколаївський монастир.

Найбільший острів на Дніпрі, розташований поблизу Запоріжжя, нижче Дніпровської ГЕС. Унікальний природний та історичний комплекс. Хортиця є одним із Семи чудес України. Унікальність острова – у рідкісному поєднанні на одній території різноманітних природних комплексів, пам’яток геології, культури, історії… Основу острова (довжина 12, ширина, в середньому, 2.5 км, загальна площа – 2360 га) складають граніти і гнейси, яким близько двох мільярдів років. Природна унікальність Хортиці в тому, що тут у мініатюрі представлені зразки всіх ландшафтних зон України. Дуже важливою та значущою є історична спадщина цього краю. Саме тут, за однією з версій, навесні 972 р. загинув Київський князь Святослав Ігорович – одна з найяскравіших постатей давньої історії України. Вважається, що з Хортиці вирушали у козацькі походи проти поляків оспівані українським народом Северин Наливайко, Криштов Косинський, Іван Сулима. Бував тут і гетьман Петро Сагайдачний зі своїм військом. Саме на Хортиці Богдан Хмельницький отримав підтримку реєстрових козаків у часи Визвольної війни у 1648–1654 рр. Розкопки, проведені археологами заповідника, дають підстави стверджувати що один із прототипів Запорозької Січі, її предтеча, існувала на Хортиці біля плавневої частини. Саме тут виявлено військове поселення Х–ХІV ст., а окремі знахідки (зброя, кераміка) свідчать про те, що коріння цього унікального об’єкта сягає глибше на кілька століть. У п’яти досліджених «напівземлянках» (археологи називають їх «куренями») мешкали оборонці не лише Хортиці, а й частини південних рубежів тогочасної Української держави.

Скельно-печерний комплекс «Скелі Довбуша» - унікальна пам'ятка природи, що лежить на висоті 668 м над рівнем моря. Це скелясті виступи пісковиків заввишки до 80 м, що утворились більше 70 млн років тому на дні палеогенового моря. Кам'яний лабіринт завширшки 200 м тягнеться серед буково-смерекового лісу зі сходу на захід майже на 1 км. Історія виникнення Скель Довбуша пов’язана з легендарним героєм української історії – Олексою Довбушем. За легендою цей герой, переховуючись на скелях від полонення, створив на скелях багато витворів мистецтва, які вразили своєю красою та величчю. На початку ХХ століття українські націоналісти розпочали боротьбу за незалежність України. Вони обрали Скелі Довбуша як символ національного героїзму та незламності. На скелях було зроблено багато графіті та гасел, які висловлювали прагнення до свободи та незалежності. Скелі Довбуша відомі не тільки своєю історією та природною красою, а й численними легендами та міфами, які пов’язані з цим місцем. Одна з найвідоміших легенд пов’язана зі Страшною Брамою – скелями, які знаходяться на в’їзді до Скель Довбуша. Колись давно Страшна Брама була невидимою для людських очей та тільки найчистіші серця змогли її побачити. Коли ж душа людини була забруднена, Страшна Брама ставала непрохідною. Згідно зі словами місцевих мешканців, Страшна Брама залишилася невидимою і до цього дня. Існує також легенда про козу, яка повернулася до свого власника з лісу, показавши йому дорогу до Скель Довбуша. Цей власник потім збудував на Скелях Довбуша хату, яка нині відома як музей-заповідник Олекси Довбуша. Також вважається, що Скелі Довбуша мають особливу енергетику та впливають на людське здоров’я. Зокрема, багато людей відвідують Скелі Довбуша з метою лікування та відновлення енергії. Також на території Скель Довбуша проводяться релігійні обряди, зокрема, Великдень та Йордан, які збирають багато вірян з різних куточків України. На Скелях Довбуша проводяться також різноманітні фестивалі та культурні заходи.

Православний монастирський комплекс. Один із найбільших християнських центрів України, визначна пам'ятка історії та архітектури. Заснована у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм як печерний монастир за межами Києва. Назва лаври «Печерська» походить від слова «печери», бо саме у печерах на її території оселялись перші монахи. Частими відвідувачами печерного монастиря були князь Ізяслав, син Київського князя Ярослава Мудрого та київська знать, яка жертвувала кошти на будівництво наземного храму та келій. Монахи Києво-Печерської обителі і, насамперед, відлюдники, вирізнялися високою моральністю та подвижництвом. Це притягувало до Лаври освічених людей. Монастир став своєрідною академією православних ієрархів. Тільки до початку XIII ст. з числа його іноків у різні міста Київської Русі було призначено 50 єпископів. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, вона була центром літописання. Тут перекладалися на церковнослов’янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці – Нестор, Никон, Сильвестр. У ХІІІ ст. було укладено «Києво-Печерський патерик» – важливе джерело історії Києва. Протягом століть на території Києво-Печерської лаври здійснювалося масштабне будівництво. Наприкінці ХІІ ст. навколо Лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 р. вони були зруйновані ордами Батия). У 1698-1701 рр. паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1688 році монастир отримав статус «лаври» – головного великого монастиря. У 1731–1744 рр. зведено велику лаврську дзвіницю, висота якої – 96,52 м. Більшість лаврських споруд датується XVII–XVIII ст. і є прекрасними зразками українського бароко в архітектурі. З XII ст. збереглася майже у первозданному вигляді одна церква – Троїцька надбрамна церква над воротами головного входу в Лавру. Вона вистояла, незважаючи на численні війни, пожежі та інші нещастя, яких зазнавала Лавра впродовж своєї історії. В 1994 році внесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Власне, монастир знаходиться на території Нижньої лаври. Сьогодні Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник – найбільший музейний комплекс України, де зосереджено 144 споруди, 122 з яких – пам’ятки історії і культури. Серед них – 2 унікальних підземних комплекси, храми, пам’ятки архітектури XI–XIX ст., численні виставкові приміщення. Також на території заповідника розміщені музеї: Музей книги і друкарства України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей історичних коштовностей України. У музеях і фондах можна побачити рукописи старовинних книг, ікони, колекції тканин і вишивок, роботи з дорогоцінних металів, стародавні гравюри та витвори сучасних митців.

Фортеця-зірка, адміністративний центр Новосербського поселення (Нової Сербії та Новослобідського козацького полку). Названа на честь Святої Елисавети. Ця фортеця поклала початок місту Кропивницькому. Мала форму правильного шестикутника периметром (разом із зовнішніми укріпленнями) до 6 верст. Єлисаветинська фортеця була головним поселенням (штаб-квартирою) Новослобідського козацького (згодом Єлисаветградського пікінерного) полку. Будівництво укріплення велося протягом п'яти років. Поступово фортеця Святої Єлисавети росла, забудовувалася, зводилися житлові споруди. Згодом Єлисаветинська фортеця переросла в місто, назване з 1775 року Єлисаветград, або Єлизаветград. Єлисаветград став важливим економічним та торговельним центром. Надалі місто носило назви Зінов'євськ, Кірове, з 1939 року - Кіровоград, а з 2016 року - Кропивницький. Фортеця Святої Єлизавети виконувала важливу військово-стратегічну роль - захищала південні кордони російської держави від нападу ворога - татар та турків. Тут базувалися російські війська. Вирішальну роль фортеця Святої Єлизавети зіграла і під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. Турецько-татарське військо взяло в облогу фортецю, але обложені втримали позиції і зуміли дати відсіч ворогу. Після закінчення російсько-турецької війни фортеця Святої Єлизавети втратила своє оборонне значення. Сьогодні ми можемо спостерігати залишки оборонних земляних валів Єлисаветинської фортеці, а також казарм. Гармати, встановлені під відкритим небом, нагадують про події давніх часів та про битви, що відбувалися тут.

Музей просто неба, один з найбільших язичницьких парків-музеїв. Розташований на території Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Складається з колекцій антропоморфних стел катакомбної культури XXV—XX століття до н. е. (6 екз.) і пам'яток сакрального мистецтва половців XI-ХІІІ століття (62 екз.). Всі статуї мають різну висоту - від 1 до 4 метрів. Попри те, що статуї називають бабами, серед них багато фігур чоловіків: з вусами і невеликою бородою, з однією або декількома косами до пояса, з сережками у вухах і намистом на шиї. Також у статуях зображені чоловіки одягнені в каптан з трикутними вилогами і вузькими рукавами, з поясом на талії, з набором прикрас, пряжок і бляшок. Фігури жінок не сплутаєш ні з чим – в них надто підкреслені груди. Вони ставилися на курганах стародавніми народами, які проживали в степах України в ХI-ХII століттях. Найбільшу кількість кам'яних баб залишили скіфи та половці. Це єдині пам'ятники, які залишені зниклими кочовими народами, які проживали на території нинішньої Луганщини. Протягом століть кількість половецьких баб постійно зменшувалась. Першу хвилю знищень принесли татаро-монголи. Мусульмани або трощили скульптуру на друзки, або, якщо камінь був міцний, відбивали голову і боввана закопували у землю. Руйнуючи половецький культ, загарбники повністю підкорювали завойований ним народ. Період XVIII–XX століття приніс другу хвилю масового знищення половецьких ідолів. Іноді їх звозили у панські маєтки. Решта використовувалась для господарчих і будівельних потреб. Сьогодні територію університету ім. Тараса Шевченка привласнила окупаційна влада лнр, позбавила імені українського поета. У 2014 році колектив університету евакуювався на вільну територію України, але язичницькі статуї забрати з собою було неможливо. На території музею під відкритим небом стоїть 68 половецьких баб.

Пам'ятка архітектури епохи пізнього ренесансу і бароко. Замок було збудовано на місці попередньої садиби Підгорецьких упродовж 1635–1640 років під керівництвом відомих архітекторів Андре дель Акви і Гійома Левассера де Боплана за вказівкою тодішнього власника Бродів і Підгорець коронного гетьмана Станіслава Конецпольського — одного з найбільших магнатів Речі Посполитої. Про призначення замку сповіщав напис латинською мовою на мармуровій таблиці при вході: «Вінець ратних трудів — перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок». Саме для відпочинку і був споруджений замок у Підгірцях. Розкіш внутрішнього оздоблення замку у поєднанні з його витонченою архітектурою та навколишньою природою справляли на відвідувачів неповторні враження. У XVII-XVIII ст. замок зазнавав руйнувань та реконструкцій, кілька разів змінював власників. Один з них — Вацлав Жевуський — зібрав у замку велику колекцію цінних картин, книг, зброї, меблів. Тут була чудово оздоблена їдальня — величезний зал, прикрашений портретом гетьмана Конецпольського на стелі і цілою серією портретів державних і духовних діячів. Чорний мармуровий стіл, перевезений з Олеська, на якому хрестили короля Яна ІІІ, більярд і старовинне фортепіано додавали інтер’єру неповторної краси. Була в замку кармазинова кімната, а також китайський, золотий, дзеркальний, мозаїчний, зелений кабінети. Усі цінності, що зберігалися в кабінетах і залах відповідали їх назвам. Окрім цього, в замку був арсенал, величезна бібліотека та архів. Окремо зберігалися особисті речі короля Яна ІІІ Собеського і трофеї, здобуті у битвах Вацлавом і Северином Жевуськими. У палаці відбувалися гучні забави, що тривали тижнями і на які з’їжджалася навколишня шляхта. Їх прикрашали феєрверки, військові паради та гарматні залпи. У замковому парку прогулювалися рідкісні птахи. До нашого часу птахи, як і розкішні замкові інтер’єри, на жаль не збереглися. Але палац, незважаючи на свій жалюгідний стан, вражає красою. Має замок і свого привида — Білу Пані. Кажуть, це душа зведеної зі світу дружини Северина Жевуського. Працівники музею стверджують що неодноразово бачили її у палаці. Востаннє її бачили під час реставраційних робіт у підземеллі одночасно троє осіб. Неповторного вигляду замковому комплексу надає парк, у зелені якого потопають замок, заїжджий двір та ряд інших споруд. В давнину саме парк справляв на відвідувачів найсильніше враження. До замкового комплексу належать костел св. Йосифа (1763), заїжджий двір (кін. XVII ст.) з сонячним годинником та замковий парк зі спорудами (XVII-XVIII ст.). Неподалік від замку росте 400-річна липа. З 1997 р. після передачі замку Львівській галереї мистецтв тут розпочалися реставраційні роботи, які тривають і донині.

Комплекс пам'яток відомого античного міста-держави Ольвії в Миколаївській області біля села Парутине. Ольвія це стародавнє місто-держава, засноване грецькими переселенцями на початку VI століття до н.е., було одним із найбільших античних центрів культури, торгівлі та економіки в Північному Причорномор'ї. Із грецької «Ольвія» означає «щаслива». Це офіційна назва міста, засвідчена у виданих ним декретах, надписах і монетах, у більшості літературних джерел. Проіснувавши майже тисячу років, назва не зникла назавжди. Сьогодні «Ольвія» - це національний історико-археологічний заповідник, який щороку приваблює тисячі туристів. У кінці XVIII століття академік П. С. Палас і письменник П. І. Сумароков довели, що городище на березі Бузького лиману — це і є останки міста Ольвії, описаного в стародавній хроніці. Першу точну картину міста склав академік П. І. Кеппен у 1848—1853 роках, а вчений О. С. Уваров (1848—1853 рр.) очолив археологічну експедицію, що стало початком професійного дослідження Ольвії. Великий внесок в її вивчення зробив відомий археолог Б. Ф. Фармаковський. Систематичні розкопки розпочалися на початку ХХ ст. під керівництвом Б. Ф. Фармаковського, Л. М. Славіна. Значний внесок у дослідження Ольвії зробили академік І. І. Мєщанінов, науковці С. Д. Крижицький та Н. О. Лейпунська, учені Болгарії, Польщі, Англії. Статус заповідника Ольвія набула у 1926 році. З 1938 року Заповідник знаходиться у складі Інституту археології. У 2002 році йому було надано статусу національного. З 1970-х років у заповіднику систематично провадяться роботи з консервації та реставрації архітектурно-будівельних залишків, а також охоронні розкопки ділянок, яким загрожує знищення водами лиману. Площа заповідника становить 33 га території, 330 га некрополя, а також 23.6 га території острова Березань. У заповіднику діють музей, фондосховище, лапідарій (музей каменю) та наукова бібліотека. На території можна побачити залишки стародавніх споруд та житлових будівель, що свідчать про високу культуру та розквіт цього міста. Заповідник Ольвія є одним з найбільших туристичних об’єктів Миколаївської області.

Історико-архітектурна пам'ятка та найбільша фортеця України. Була споруджена за часів Пізнього середньовіччя (XIII—XV століття) на місці руїн античного поліса Тіра. Потужні оборонні стіни й вежі, що практично повністю збереглись до наших днів, вказують нам на те, якою значною й неприступною була ця споруда. За часів Київської Русі слов’яни називали це місто Білгородом. А в 14 столітті, ставши частиною Молдавського князівства, на його території починається будівництво Білгород-Дністровської фортеці, яке продовжувалось близько двохсот років. У 15 столітті фортеця стає турецьким володінням й отримує назву Аккерман, що в перекладі означає «білий камінь». Фортеця й справді побудована із вапняку. Назва прижилась і збереглась до наших днів. Навколо Аккерманської фортеці протягом XIV-XV століть формувалося укріплення, що складалось з цитаделі або генуезького замку, північного (гарнізонного), південного і портового дворів. Найбільш давньою є цитадель, яка на думку науковців, споруджена в другій половині XIII сторіччя генуезцями. Вона являє собою чотирикутник з чотирма наріжними круглими баштами. У південній оборонній стіні цитаделі влаштовано в’їзну браму, а на замковому подвір’ї розташовувалися пристінні житлові корпуси та каплиця. Могутні оборонні мури завтовшки 3-5 м. і заввишки близько 15 м. завершувалися зубцями-мерлонами. Відкритими бойовими галереями вони поєднувалися з п’ятиярусними наріжними баштами, увінчаними зубцями-мерлонами та конусоподібними дахами. У вежах збереглися щілиноподібні бійниці. Кожна вежа мала підвальні приміщення, де зберігалися боєприпаси, а верхні яруси використовувалися за певним функціональним призначенням. Так у південно-західній вежі розміщувалася в’язниця, у північно-західній – скарбниця, а південно-східна була комендантською. Існує ще одна легенда яка стосується Дівочої вежі. Оповідають, що молдовський господар Олександр Добрий мав дочку на ім’я Тамара, яка була дуже розумною і вродливою. Олександр практично постійно ходив в походи, а Тамара залишалась вдома. Коли дівчина подорослішала, вона почала вести розбійницький спосіб життя. Одного разу Тамара попросила батька виділити гроші на будівництво монастиря. Олександр виділив гроші та скликав місцевих жителів для будівництва святині, а сам поїхав у похід. Проте, замість монастиря Тамара наказала побудувала могутню фортецю і оголосила себе незалежною царицею. Поселившись у фортеці розбійники здійснювали напади на сусідні міста і села. Коли ж Олександр Добрий повернувся з походу додому і побачив замість монастиря фортецю та дізнався про дії своєї дочки, він прокляв її. Потім батько наказав замурувати Тамару живцем у стінах фортеці, і з того часу вежу називають «Дівоча».

Науково-дослідний і культурно-освітній заклад метою якого є збереження й популяризація гончарської спадщини України. 11 березня 1986 року в Опішному за дорученням Ради Міністрів України засновано Музей гончарства. У 1989 році прийнято урядову постанову про формування на його базі Державного музею-заповідника українського гончарства — етно-мистецтвознавчого науково-дослідницького і культурно-освітнього закладу, національної гончарської скарбниці України. 2001 року Музею-заповіднику надано статус національного. Нині заклад є Всеукраїнським центром дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. Музей-заповідник володіє найбільшою в Україні колекцією творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів (близько 55000). У ній представлено творчі досягнення митців усіх історико-етнографічних регіонів України, провідних національних шкіл художньої кераміки. Не мають аналогів у країні та за її межами й музейна Національна галерея монументальної та садово-паркової глиняної скульптури, Галерея символічних панно провідних художників-керамістів і гончарів України та інших країн.

Визначна пам'ятка історії, культури та архітектури України. Це один із найстаріших замків України, який до цього часу несе у собі риси середньовіччя (суворі мури, підземелля зі склепіннями) та парадного стилю (оздоблені ліпниною зали). Дубенський замок ніколи не був узятий приступом, оскільки був міцно укріплений 73-ма гарматами й надійно захищений річкою Іквою з її багатокілометровими заплавами. Під стінами замку ламалися татарські списи і шведські шаблі. Тут зберігалися незліченні багатства трофеїв: коштовний посуд, книги, картини, ікони, зброя і захисне озброєння, хутра тощо. Це колишня резиденція роду князів Острозьких, а також єдиний в Україні двобастіонний замок. Спочатку ніякого замку у Дубно не існувало. Це було лише дерев’яно-земляне укріплення, яке не забезпечувало достатнього захисту. Тому через смутні часи та небезпеку була необхідність спорудження потужного замкового комплексу із міцними кам’яними конструкціями, що збереглися донині. На території замку розташовано палаци князів Любомирських та Острозьких, дві вежі-бастіони, підземелля, бальні зали, музей, виставка історії тортур і покарань. Одну з веж бастіонів було названо «Беатка» або Дівоча вежа, в честь хороброї княжної з минулого. Загалом, це була вежа із якої повідомляли про напад ворогів. Також можна потрапити всередину вежі із якої відкривається краєвид на місто та річку Ікву. За задумом архітектора Генріха Аттара замок складався із трьох частин: палацу Острозьких, палацу Любомирських та головного надбрамного корпусу. Два виритих глибоких рови полоненими татарами, які наповнювались водами Ікви були хорошою лінією оборони. Ви зможете побачити їх коли проходитиме по мосту, який колись був підвісним і який щовечора піднімали.

Урочище Городок було укріпленим осередком і водночас святилищем для перших поселень сіверян ще у VIII-IX ст., а у княжу добу Київської Русі стало дитинцем м. Путивль. Перша згадка у літописі Путивля як міста з численним населенням і потужними укріпленнями датується 1146 роком. Путивль був побудований за наказом князя Володимира в X ст. на місці святилища древніх слов’ян для захисту Київської Русі. Стародавнє городище, або городок, знаходилося на високій горі над річкою Сейм. З нього відкривається чудовий краєвид, який сьогодні радує око, а в ті роки дозволяв ефективно виконувати оборонну функцію. Відомим древнє місто стало завдяки «Слову о полку Ігоревім», в якому описано що з Путивля відправлялося в свій невдалий похід княже військо, і саме тут його проводжала гіркими сльозами княгиня Ярославна. Тому в Городку встановлений пам’ятник княгині.

Фортифікаційна оборонна споруда розташована у парку трохи осторонь від центру міста на так званій Замковій горі. Перший Збаразький замок звів у 1393 році князь Дмитро-Корибут на Княжій горі в нинішньому приміському селі Старий Збараж. Його зруйнували татари в 1474 та 1598 роках. Новий замок споруджено в 1626–1631 рр. за проектом італійського архітектора Вінченцо Скамоцці під керівництвом військового інженера Андреа дель Аква, ймовірно Г. ван Пеена, коштом Христофора Збаразького. Проект замку В. Скамоцці спочатку описав у трактаті «Про ідею універсальної архітектури» (інший переклад — «Ідея загальної архітектури», Венеція, 1615 р.), потім був втілений у Збаражі. У 1675 році замок захопили та спалили турки. Збаразький замок квадратний у плані, зведений на пагорбі. Цоколь мурований із каменю, верх — із цегли, стіни обкладені тесаним пісковиком. Товщина стін 2-го поверху сягає 175 см., на рівні верхнього підвалу — 105 см. Укріплення було оточене ровом 40 м., валом шириною 23 м. Рів за допомогою гідротехнічної системи наповнювали водою. З кожного бастіону на кутах ходи вели до палацу. Зі сходу фортецю оточували ліси, стави й болота, із заходу і півночі — високі береги річки Гнізна, з півдня — крутий яр. За початковим планом бічні сторони мали дорівнювати діагоналі квадрата, проведеного по осі головного фасаду. Влітку 1649 року коронне військо, укріпившись у таборі біля замку, витримало тривалу облогу козацько-селянського війська під проводом Б. Хмельницького і його союзників - татар. У 1675 році фортецю пошкоджено турецько-татарською армією під проводом Ібраґіма-Шишмана. Сучасний ансамбль замкових споруд склався протягом ряду пізніших перебудов. У середині XIX ст. тут працював цукровий завод під керівництвом генерала Бема. У 1896 році в замковому палаці відбулась пожежа. У 1920—1930-ті роки організацією польських офіцерів запасу було здійснено відповідні роботи з відбудови замкового палацу з подальшими планами по пристосуванню його під гімназію. Ці плани не вдалось завершити через початок Другої Світової війни в 1939 році. Згодом — у 1984 році, тут відкрито молодіжний культурно-спортивний комплекс. У повоєнний період в замку містилися карцери НКВС, де знищено десятки людей, тіла яких скидали до криниці на подвір'ї замку та заливали бетоном. На початку 1990-х років останки було перепоховано на цвинтарі місцевими мешканцями. За часів нової незалежності України, з 1994 року в палаці Збаразького замку розмістився краєзнавчий музей. У цьому ж році Збаразький замок став архітектурною пам'яткою новоствореного Державного історико-архітектурного заповідника міста Збаража. В січні 2005 року заповіднику надано статус національного з назвою Національний заповідник «Замки Тернопілля», основним осередком якого став Збаразький замок. У 2019 році Збаразький замок повністю відреставрували.

Білокам'яна будівля кінця XIX століття. Своє сьогоднішнє ім'я він отримав від селища Шарівка, в якому і знаходиться. Колись невеличке село і прилеглі до нього землі належали поміщикам Ольховським. Вони і побудували тут свою садибу — справжню резиденцію. Шарівський замок побудований в неоготичному стилі, який як раз увійшов у моду наприкінці XIX століття. Поміщик Ольховський чітко вловив нові тенденції західноєвропейської архітектури і як найдоречніше використав нововведення при зведенні свого маєтку. При цьому він подбав і про збереження первозданної краси природи. Шарівський палац дуже гармонійно, можна сказати, вдало вписується у місцевий ландшафт. У 1860 році Шарівська садиба переходить до нових власників - братів Гебенштрейтерів. Вони зводять на найвищому пагорбі палац з терасами й прикрашають його екзотичними насадженнями. У 1881 році Шарівський палац придбав відомий у ті часи цукровий магнат Леопольд Кеніг. В перекладі з німецької слово «Кеніг» означає король. Леопольд дійсно був справжнім цукровим королем. Справи його йшли вгору, тому він не шкодував коштів на удосконалення палацового комплексу і паркової зони, використовуючи останні досягнення науки і техніки. Так з'явилися господарські будівлі для прислуги, будинок управляючого, стайні, гаражі для машин, великий фазанник і навіть власна електростанція. Не дарма Шарівський замок ще називають у народі цукровим палацом. Кеніг запросив кращих майстрів і садівників для благоустрою своєї резиденції. Розширюючи присадибну територію, Кеніг навіть потіснив навколишнє село, за що його недолюблювали у народі. Він придбав у сусідній губернії кілька десятин землі і мало не силою переселив туди місцевих жителів. Нове село стало утворюватися в двох кілометра від колишнього місця. Про всі старовинні споруди народ складає легенди. Не виняток і Шарівська садиба. Одна з легенд розповідає про те, що багатий цукрозаводчик пристрасно закохався в місцеву красуню і одружився з нею. Він щосили намагався привернути її до себе. Незабаром молода дружина стала танути на очах. Лікарі поставили їй сумний діагноз — туберкульоз легенів. Ліків від цієї хвороби ще не було. Саме для коханої Кеніг наказав розбити дендропарк. Під час прогулянок дружина Кеніга дихала особливим цілющим повітрям, просоченим травами, і відчувала себе набагато краще. Була посаджена прекрасна липова алея, що збереглася до сьогоднішнього дня. Дивно, що гілки лип цієї алеї не розходяться у сторони, а ростуть вертикально, як тополі. Знаючи, що дружині залишилося мало часу Кеніг ні у чому їй не відмовляв. Одного разу молода дружина виявила бажання покататися влітку на санках. Кеніг наказав засипати її улюблений пагорб тоннами цукру, і вона каталася тут з місцевими дітьми. В радянські часи в палаці працював туберкульозний санаторій. Нині, як говорить волонтер Олексій Толкачов, територія комплексу — у занедбаному стані.

Науково-дослідна установа в системі Національної академії аграрних наук України, державний заповідник, заснований 1898 року Фрідріхом Фальц-Фейном. Назву місцевості дав один з її попередніх власників — герцог Фрідріх Фердинанд Ангальт-Кетен-Плесський у 1841 році на честь власного маєтку Асканії в Німеччині. Звідти — «Асканія-Нова». У 1920-х роках заповідник носив іншу назву — «Чаплі». Цей топонім походить від давнього українського терміну «чапеля», або «чапля», що означає «під» (западина). До нашого часу цей термін застосовується лише до найбільшого зі збережених степових подів, що також розміщений у заповіднику — Великий Чапельський під. Асканія-Нова є унікальним не лише для України, а й для всього світу. Це найбільший степовий заповідник Європи, який щороку відвідує близько 140 тисяч туристів. Цілинний степ «Асканія-Нова» – єдина в Європі ділянка типчаково-ковилового степу, якого ніколи не торкався плуг, – має велику наукову, культурно-пізнавальну та практичну цінність… Сучасний заповідний степ складається з трьох масивів: Північний, Південний, Великий Чапельський під, а також з перелогів де вивчаються процеси відновлення природної рослинності. Суха мова статистики відмічає зростання тут 478 видів вищих рослин. Але вона не може передати різноманіття всіх проявів, букету запахів притаманних лише дикому степу. Степ постійно змінює своє забарвлення. Загляньте сюди наприкінці квітня і побачите, як на сірому фоні минулорічної трави яскравими різнобарвними вогниками горять квіти тюльпанів, ніжною блакиттю манять півники. Розстелить ковила українська свої перисті остюки – і степ вже хвилюється, наче море. Зацвіте льон австрійський – і земля ніби вкриється легким серпанком. Пройде ще трохи часу – і степ вже нагадує килим. Переважають багаторічні трави (51 %). До «Червоної книги України» занесено 13 видів вищих рослин, 3 види грибів та 4 – лишайників. Шість видів квіткових асканійської автохтонної флори занесені до міжнародних червоних списків. Тваринний світ заповідного степу, в основному, зберіг свою аборигенну фауну, за винятком великих видів ссавців та птахів. Тут зустрічаються типові мешканці степового ландшафту: малий ховрашок, степовий байбак, тушканчик великий, заєць-русак, мишовидні гризуни, а також середні та дрібні хижаки: звичайна лисиця, степовий тхір, ласка. У густому травостої мешкають не менше 1155 видів членистоногих, 7 видів земноводних і плазунів, 18 видів ссавців, в різні пори року зустрічається більше 270 видів птахів, з яких 107 видів залишаються на гніздування. О 9-й ранку 24 лютого 2022 року автодорога до смт. Чаплинки опинилась під контролем російських загарбників. Відтоді заповідник перебуває під тимчасовою російською окупацією, через що опинився у скрутному становищі. Понад рік, до березня 2023 року попри російську окупацію, управління заповідником та виплата заробітної плати робітникам виконувалось з боку України. Придбання корму для тварин та інші видатки фінансувались за рахунок пожертв й внесків. У березні 2023 року росіяни з колаборантами встановили в заповіднику окупаційну адміністрацію.

Фортеця відома з XIV століття як важлива оборонна споруда Східної Європи та частина оборонної системи міста Кам'янець, колишньої столиці Подільського князівства XIV–XV століть, Подільського воєводства XV–XVIII століть, а далі Подільської губернії (1793–1925 pp.). Фортеця є складовою частиною Національного історико-архітектурного заповідника «Кам'янець», що належить до «7 чудес України». Згідно з деякими історичними даними, Кам’янець-Подільська фортеця існувала вже у 10–13 століттях. Спочатку це була традиційна давньоруська дерев'яна фортифікаційна споруда. У 15 столітті Кам'янець-Подільський увійшов до складу Речі Посполитої і став важливим оборонним пунктом держави. Тоді ж дерев'яну фортецю замінили на кам'яну. 1812 року уряд російської імперії, якій у той час належав Кам'янець-Подільський, розпорядився скасувати фінансування фортеці, після цього ніхто більше не дбав про її утримання. У середині 19 століття керівництво перетворило замок на в'язницю. У 1919–1920 роках Кам’янець-Подільський був столицею Української Народної Республіки, тут перебував уряд УНР та дислокувалися її військові сили. У 1977 році утворився історико-архітектурний заповідник «Кам’янець». Через 20 років він отримав статус національного. Нині фортеця – у числі претендентів до списку пам'яток ЮНЕСКО від України. У всі часи Кам'янець-Подільська фортеця була неприступною твердинею. 1621 року, коли хан Осман із військом підійшов до міста, його вразили міцні стіни і башти фортеці. Він спитав у своїх підданих, хто збудував це диво. Ті йому відповіли: «Аллах». Тоді Осман вигукнув: «Нехай Аллах і бере її», – і відступив.

Національний дендрологічний парк «Софіївка» або Софіївський парк, — шедевр світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII — початку XIX століть. Площа — 179,2 га. Тут росте понад 3300 видів дерев і кущів (місцевих і екзотичних), серед них: таксодіум (кипарис болотний), сосна Веймутова, тюльпанне дерево, платан, гінкго та багато інших. Колективом парку видано каталог рослин, в якому нараховується 1994 таксони, з них 1220 деревних і кущових порід та 774 трав'янистих рослин, в тому числі 25 таксонів ліщини, 24 — буки, 41 — ялина, 44 — ялівці, 100 — ліан, 320 — троянд, 57 — рододендронів, 376 — ґрунтопокривних та 98 — квіткових рослин. Колекційний фонд парку в 2007 році нараховував 3323 таксонів, з них: 546 деревних, 1557 кущових, 115 ліан, 1212 трав'янистих рослин, з них 914 інтродукованих та 246 аборигенних. Парк «Софіївка» заснований у 1796 році власником міста Умані, магнатом Станіславом Щенсним Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля. Парк будувався упродовж шести років, і був подарований Софії Вітт-Потоцькій у день її іменин. Парк був створений у майже безлісій місцевості, розчленованій річкою Кам'янкою, балками та ярами, які врізалися в гранітове підложжя, що часто виходило на поверхню. При створенні парку вдало використано рельєф, але без заздалегідь наміченого плану. У процесі завершення робіт на окремих ділянках були висаджені місцеві та екзотичні деревно-чагарникові рослини, тоді ж були збудовані перші архітектурні споруди та прикрашено «Софіївку» скульптурою, переважно античною. Ідея створення парку в романтичному стилі з використанням римської і грецької міфологій належала самій Софії. Дивовижні пейзажі, екзотичні рослини, античні скульптури, водойми, каскади, фонтани, кам’яні гроти – все це гармонійно поєднується і створює неповторну атмосферу казки. Цей шедевр вражає відвідувачів своєю красою вже понад 210 років. Втілювали задум архітектурного проекту народні майстри-умільці Уманщини – з 1796 по 1802 рр. копали ставки, підземну річку, споруджували водоспади й водограї, прокладали алеї, переносили велетенські гранітні брили, створювали із граніту та гіпсу художні прикраси для архітектурних споруд. У парку висаджували дерева місцевих порід та екзотичні рослини, завезені з різних країн світу. Прикрашали парк мармуровими статуями грецьких богів та богинь, філософів та поетів, виготовленими скульпторами Італії та Франції. У парку навіть зберігся дуб, віком біля 400 років, – німий свідок багатьох подій, що відбувалися у цих місцях. За народними переказами, саме під цим дубом збиралися на наради з козаками легендарні українські ватажки Максим Залізняк та Іван Гонта. Парк прикрашають штучні скелі (Левкадська Тарпейська й ін.), гроти (Венери, «Горішок», «Страху і сумнівів» та інші), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки, скульптури. Завдяки компонуванню різних дерев’яних порід, поєднанню їх з водоймами, скелями й архітектурними спорудами, створено види й перспективи різних планів – Головна алея, Англійський парк, Єлисейські поля та інші.

Комплекс фортифікаційних споруд і оборонних об'єктів міста Батурина, пам'ятка археології яка існувала в XVII — на початку XVIII ст. Заснована 1625 року коронною адміністрацією на лівому високому березі річки Сейм, Батуринська фортеця стала частиною «Путивльського рубежу» — східної фортифікаційної лінії Речі Посполитої. Польська присутність у краї продовжувалася до початку літа 1648 р. Тоді Батурин перейшов під контроль Війська Запорозького та став центром однойменної сотні. З весни 1669 до листопада 1708 р. місто було головною резиденцією українських гетьманів Дем'яна Ігнатовича, Івана Самойловича та Івана Мазепи. У ході Північної війни 2 листопада 1708 р. Батурин взяло штурмом і зруйнувало московське військо під командуванням Олександра Меншикова. Відтоді Батуринська фортеця втратила військове значення. У середині XVIII ст. з метою облаштування гетьманської резиденції Батурин впорядковував гетьман К. Розумовський, але відновлювати фортифікації він не став. Первісним укріпленим осередком у Батурині був високий мис лівобережної тераси річки Сейм, колишнє давньоруське городище (далі — Цитадель). Цей мис — ландшафтна домінанта, зона найвищої композиційної активності. З півдня його обмежує глибокий яр з урвистими схилами (місцева назва — Семенків яр); з півночі і північного заходу мис обрізається іншим яром (Степанівським), що теж виходить до річки. Укріплення Цитаделі складалися з двох (внутрішнього та зовнішнього) сухих ровів, земляного валу, гостроколу і чотирьох дерев'яних башт — однієї проїзної і трьох «глухих». У 2004 р. на південно-східній стрілці цитадельного мису встановлено Пам'ятник жертвам Батуринської трагедії 1708 р., а в 2008 р. на його території за археологічними дослідженнями та архітектурними аналогіями збудовано архітектурно-меморіальний комплекс Цитадель Батуринської фортеці.

Чернівецький національний університет — один із найдавніших і найвпізнаваніших закладів вищої освіти України. 29 червня 2011 року центральний корпус Чернівецького національного університету (ЧНУ) імені Юрія Федьковича визнали об'єктом світової спадщини ЮНЕСКО. Університет розташований у будівлі колишньої резиденції митрополитів Буковини і Далмації. Резиденцію будували впродовж 18 років — із 1864 до 1882 року. Спеціально для цього у місті відкрили два цегляні та один черепичний заводи і запросили найкращих майстрів з різних регіонів Австро-Угорщини. Процес будівництва відбувався неабияк ретельно: практично кожну цеглину вимірювали і перевіряли на звук, а до будівельного розчину додавали курячі яйця. Палац для митрополита спроєктував відомий чеський архітектор Йозеф Главка, автор Віденської опери. Резиденцію митрополитів Буковини і Далмації збудовано в дусі еклектики. Стіни оздоблені орнаментом із теракоти, а вікна обрамлені білокам'яними блоками із пісковику. Особливо виділяється покрівля всіх корпусів, викладена кольоровою поливаною черепицею, яка утворює чіткий рисунок буковинських народних килимів. За масштабами будівництво резиденції не мало аналогів на Буковині й коштувало фантастичну суму — 1 мільйон 750 тисяч гульденів. У той час на ці гроші можна було придбати приблизно 260 тисяч коней. Здебільшого фінансував будівництво Буковинський православний релігійний фонд. Тим часом 28 листопада 1872 року на засіданні Буковинського сейму депутат краю, доктор права Костянтин Томащук запропонував створити у столиці герцогства університет. У той час за честь називатися університетським змагалися кілька міст Австро-Угорщини: Зальцбург, Трієст, Брно, Любляна та Оломоуц. Аби зміцнити авторитет центральної влади у своїх східних володіннях імператор Франц Йосиф віддав перевагу Чернівцям, на честь якого й назвали університет.